Олександр Глядєлов

Олександр Глядєлов має три довготривалі фотопроекти: про дітей з вулиці та ВІЛ-інфікованих людей (з 1996 року і дотепер) та про пострадянські в’язниці (з 2001 року)...

З 1997 року співпрацює з "Лікарями без кордонів", міжнародною медичною організацією, яка допомагає постраждалим під час збройних конфліктів, техногенних та природних катастроф. Олександр знімав військові конфлікти у Молдові (Придністров’я), Нагірному Карабаху, Чечні та на сході України, а також зіткнення у Киргизстані, конфлікт у Сомалі та біженців Інгушетії. Має чотири фотокниги та 30 виставок в різних країнах. Двічі був поранений.

Він розповів про те, чому не повчає інших фотографів, вважає пропаганду потрібною і як Шекспір спонукнув його піти з журналістики, пише Емма Солдатова для MediaLab.

Прихисток для діда. Мене можна вважати продуктом імперії, тому що мій батько – радянський військовий, а мати працювала в госпіталі. Таких людей в Україні обґрунтовано називали москалями, тому що вони були частиною чужої імперської системи. Але Україна – моя країна, тому що дала прихисток моєму діду, якого хотіли розстріляти у 1937-му.

Одного дня у Свердловську, тепер Єкатеринбурзі, мій дід повернувся додому після роботи. На порозі його зустріла бабуся, дала пакунок із речами та їжею і сказала: "Я тебе не бачила. Іди, потім нас забереш". І дід пішов. Бабуся ще намагалася попередити про небезпеку сусіда, але той сказав, що він радянська людина і бігти нікуди не буде. Тої ночі сусіда забрали і розстріляли, як і всіх спеціалістів управління тресту СвердЛісДрев, на яких донесли через внутрішні незгоди. А дід кілька років їздив по Сибіру, зупинявся у друзів, що не ставили зайвих питань і допомагали з роботою.

Читайте також: Як читати погані новини і не впадати у відчай

Врешті у 1939-му добра людина допомогла діду з родиною переїхати до Станіслава, тепер Івано-Франківська. Під час війни родина звідти евакуювалася, а в 1943 році повернулася до Києва. Тут дід нарешті перестав ховатися, але до кінця життя так і не сказав нікому – навіть моєму батькові – імені добродія, що допоміг із переїздом: пообіцяв зберегти таємницю.

Я не можу назвати Україну рідною від народження, тому що народився у Польщі. Завдяки яскравій ранній пам’яті досі можу відтворити перед очима перукарню у Леґніці, де мене стригли, або кондитерську, де у вітрині стояв величезний торт-муляж із шоколадною пальмою і змією. Ми поїхали звідти, коли мені було три з половиною роки, і звісно, нікого знайомого там не лишилось. Зараз я живу тут, у Києві, у квартирі діда й баби, і це мій єдиний дім.  

Щасливий фрилансер у 1989 році. Взагалі-то я навчався на інженера-оптика, закінчив приладобудівний факультет тодішнього Політехнічного інституту. Диплом захищав у лютому 1980-го, а в грудні 1979-го року радянська армія ганебно увійшла до Афганістану. Тому всіх із нашого потоку, хто не служив строкову службу, забрали в армію. Я служив на Поліссі.

Коли повернувся з армії, хотів трохи відпочити, але майже одразу отримав хорошу пропозицію роботи. Працював у спеціалізованому конструкторсько-технічному бюро в Інституті проблем міцності Академії Наук УРСР. Мене взяли туди за обіцянку розробити їм вимірювальну систему. У 1989 році я виконав обіцяне і до того часу вже захопився фотографією. Думав, що робити, розглядав варіант улаштуватися на роботу номінально, в СРСР можна було і так. Але врешті вирішив, що не буду нікого дурити, і влітку 1989 року написав дві заяви, на відпустку та на звільнення.

Того ж року влітку пішли з друзями у Киргизстан на Памір. А коли їм треба було повертатися на роботу, я лишився і ще півтора тижні ходив горами з фотоапаратом. Ось тоді я відчув справжню свободу і щастя.

Долучився до фотографічного об’єднання "Погляд" разом із Олександром Ранчуковим, Єфремом Лукацьким, Сергієм Супинським, Валерієм Решетняком і Олександром Ляпіним. До нас долучалися журналісти, не згодні з фотографіями, якими ілюстрували їх матеріали. Ми організовували виставки документальної фотографії по Україні, співпрацювали з іноземними виданнями. Потім отримав посвідчення позаштатного фотографа від газети "Молодь України". Без посвідчення тоді було важко.

Покинув журналістику через Шекспіра. Я довго не затримався у журналістиці. Якось готував текст-опис до своєї серії фотографій у газету, і редактор сказав мені: "Давай швидше, ми не Шекспіра пишемо!" Тоді я здивовано усвідомив, що мої фотографії не переживуть мене, і мені не потрібна професія, де моя робота живе недовго. Відтоді почав працювати з документальною фотографією.

Фотографія для мене – єдиний спосіб досягнути мети. А мета – показати таку саму, як і я, людину в її звичних умовах життя. Фотографуючи, я намагаюся розчинитися і не впливати своєю присутністю на людей і події.

Фото Олександра Глядєлова. Війна на сході України.

Я випустив фотокнигу "Тут і тепер" про ВІЛ-інфікованих дітей для організації "Віра. Надія. Любов". Після виходу книги активісти російської організації "Гуманітарна дія", яка опікується ВІЛ-позитивними людьми, ще довго переконували мене, що ця книга багато змінила, допомогла зрозуміти і роботу організації, і людей, які живуть із цим діагнозом. Я сперечався з ними, хоча, можливо, це почасти правда.

А один хлопець, із його слів, вирішив стати соціальним педагогом, коли в 97-му відвідав мою виставку про ВІЛ-інфікованих. Проте загалом я не вважаю, що фотографія бере і змінює людей водномить, тому таких надій і цілей собі не покладаю.

Просто хтось повинен займатися фотодокументалістикою. Подумайте тільки, є події, які проминули, а їх устиг сфотографувати тільки я. Певен, що такі кадри мають стати надбанням держави, хоч, це, напевно, звучить трохи пафосно.

Як природа відвоювала Чорнобиль: незнятий проект. Про один проект я почав думати запізно, щоб відзняти його від початку до кінця. А якби хтось це зробив, це була б величезна і важлива робота. З усіх подій у Чорнобилі я сфотографував лише обов’язкове переселення у Народицькому районі, в селі Великі Кліщі, і переїзд батьків мого друга. Батьки відмовлялися переїжджати, поки діти не куплять їм правильний будинок – дерев’яний і біля лісу. Тому в перший куплений цегляний у Березані не поїхали, його довелося перепродати.

Я фотографував, як вони переїжджали, а потім, навесні 1993-го, друг попросив мене ще раз поїхати з ним у село, подивитися на батьківську хату. Поки він пішов до хати, я знімав пару лебедів, що повернулись на озеро. Місцеві були цим розчулені і вважали, що це знак: повернулися лебеді, отже, люди теж можуть. Друг прийшов заплаканий, і я подумав, що хата згоріла, як часто буває під час пожеж на Поліссі. Але він сказав, що стріху пробила береза. Мене тоді дуже вразив цей момент. Я відчув, як природа заходила туди, де людина почувалася господарем, і повертала собі те, що їй належить.

"Привіт, мене звати Марійка…" Якось ми сперечалися з моїм другом-лікарем, кому з нас складніше працювати. Я казав, що він принаймні намагається допомогти людині, яка помирає у нього на очах, а я зі своїм фотоапаратом можу тільки зробити кадр.

Фото Олександра Глядєлова. Війна на сході України.

Відомий англійський фотограф Ларрі Барроуз говорив, що, аби вберегти себе, не можна занадто заглиблюватися у те, що знімаєш. Cам Ларрі фотографував для американського журналу Life війну у В’єтнамі. Але в підписі до фото в’єтнамської дівчинки, якій поставили протез ноги, він написав, що фотографував цю дівчинку з повними сліз очима і боявся, чи буде кадр достатньо чітким. Тому я боюся роздавати поради про те, що фотограф має абстрагуватися від подій, які потрапляють до його об’єктива.

Коли я гуляв із другом Михайлівською площею й вирішив показати йому стіну з портретами загиблих військових, я побачив тих, кого знав і знімав, із батальйону "Донбас". Зрозумів, що не вмію абстрагуватися, – мене сильно накрило.

Фото Олександра Глядєлова. Війна на сході України.

Якщо говорити про можливість розслабитися, то я вдячний генам за можливість увечері випити, а вранці не тягнутися за чаркою. Хоча так, на жаль, не завжди можна. Одного разу я фотографував у психоневрологічному інтернаті у Львівській області. На зйомку було дві години, і від самого початку мені до ноги причепилася маленька дівчинка, років п’яти. Вона казала: "Привіт, мене звати Марійка. Я чемна дівчинка. У мене все добре. Як тебе звати? (я відповідаю) Як у тебе справи? (я відповідаю). Привіт, мене звати Марійка. Я чемна дівчинка…" І так усі дві години.

Звісно, після цього хотілося зайти в найближчий бар і випити. Але наступного дня я мав знімати монахиню Марію із монастиря Покрови Пресвятої Богородиці сестер студиток у Львові. Їй було 94 роки, вона походила з єврейської родини, проти волі батьків хрестилася. У неї був закоханий воїн УПА, вона також його любила, але сказала, що не буде нічиєю, тому що вона – наречена Христа. Воїна вбили, її переховували всю війну як єврейку. Звісно, якби я прийшов до такої людини з найменшим запахом алкоголю, зйомки б не було.

В нашій війні є вороги. Сучасна українська війна відрізняється від інших воєн, які мені доводилося фотографувати, тим, що розумієш: по той бік вороги. В інших країнах знімаєш лише біль і смерть, і розумієш, що за лінією розмежування все те саме.

До Азербайджану я потрапив у січні 1994-го. Тоді у Києві від Спілки журналістів Азербайджану запрошували приїхати і зняти, що в них насправді відбувається. Обіцяли не заважати роботі журналістів і фотографів, і дотримались обіцянки. Щоправда, допуск у зону бойових дій оформляли півтора тижня і пустили знімати лише на дві доби. Але я багато встиг. Цю роботу завжди наводжу як приклад: на жаль, в Україні так вільно знімати війну майже неможливо. Коли повернувся з Азербайджану до Києва, дуже хотів побувати на іншій стороні конфлікту, у Вірменії. Але мені відмовили: "Якщо ви були на протилежному боці, то вам уже промили мізки, і ми вас до себе не пустимо ніколи".

Фото Олександра Глядєлова. Чечня, 1996 рік.

У Придністров’ї я мав короткий, але дуже яскравий досвід.  Я потрапив до 15-хвилинного бою, отримав кулю в ногу, потім дві години лежав і чекав на евакуацію. Можна сказати, занурився у війну, дуже тісно з нею взаємодіяв.  

Кігтики по земній кульці. У країні, де йде війна, безумовно, має бути пропаганда. Особливо зважаючи на те, що наш сусід-агресор опанував її досконало. У Росії пропаганда потужно розвинулася ще з часів СРСР, і тепер її застосовують не тільки щодо України: вони запустили свої кігтики по всій земній кульці. Натомість у нас пропаганда набагато слабша, і це погано. Потрібно розуміти, як впливати на думку людей, які сприймають інформацію емоційно й не надто критично її аналізують.

Читайте також: Сєвєродонецьк без вістей, або Чому в адміністративному центрі Луганщини немає міських видань

Я сам не можу назвати себе пропагандистом. Думаю, мої фотографії можуть використовувати як пропаганду без мого відома, так бувало. Тут найнеприємніше, коли вони вирвані з контексту. Себе я вважаю скоріше інформатором, і мої виставки якраз інформують глядача про події, показуючи мою точку зору.

Весною 2015 року друзі з Docudays запросили мене з виставкою про Майдан та війну взяти участь в їхньому заході в Києві. Проте поставили умову: я повинен був їздити з ними по всій Україні та закордон із цією виставкою. Ми поїхали до Лондона, до клубу працівників медіа в гарячих точках. Розповідали їм про Майдан та українську війну. Якими очима вони на нас дивилися! А потім увесь 2015-й і частину 2016-го я їздив українськими містами з виставками. Думаю, що це було дуже правильно. Люди приходили на виставки і бачили, що насправді відбувається.

Врятувала російська жадібність. По запиту в Google часто можна знайти інформацію про те, що я "радянський та російський фотограф". Я думаю, що це російська звичка – привласнювати собі все і всіх. Я настільки ж відрізняюсь від радянських і російських фотографів, наскільки українці загалом відрізняються від росіян. Я намагався зв’язатися з тими, хто пише таке про мене, але жодної відповіді ще не отримав.

У 2013 році, за кілька місяців до Майдану, зі мною сконтактувалися представники Центру фотографії імені братів Люм’єрів у Москві. Хотіли організувати мою виставку. Нам тоді не вдалося домовитись, тому що вони хотіли залишити собі 20% моїх робіт. І тепер я дуже радий, що мене врятувала їхня жадібність. Не знаю, що б я робив із тією виставкою, коли почалися події на Майдані, у Криму та на Донбасі. Я не був у Росії від початку подій на Майдані. У 2016-му мене запрошував знайомий, але я сказав йому, що мені немає чого робити в Росії, поки в Україні триває війна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram