Міжнародний трибунал ООН з морського права задовольнив ключову вимогу України у справі про тимчасові заходи, які має здійснити Російська Федерація: він зобов’язав Росію звільнити три українські судна і 24 українських моряків, які були захоплені 25 листопада 2018 року у Чорному морі поблизу Керченської протоки.

Складно однозначно оцінити значення та наслідки даного рішення для України. Адже у Росії вже заявили, що не збираються звільняти українських моряків. Відповідно мета, яка ставилася українською стороною, де-факто досягнута не буде. Так, звісно, це рішення Міжнародного трибуналу ООН Україна зможе використовувати для подальшого політичного та навіть економічного (санкційного) тиску на Росію. Але внаслідок цього рішення Росія моряків скоріш за все не відпустить. 

З точки зору стратегічно-правового майбутнього цієї справи, ситуація гірша. Тому що спочатку, коли 25 листопада 2018 року відбувся інцидент із захопленням моряків, Україна запевняла міжнародну спільноту, що це був акт агресії з боку Росії, а українські моряки є військовополоненими. Проте у контексті ухваленого рішення, яке визнає події у Чорному морі правоохоронною операцією росіян, ця риторика вже не є коректною. Адже трибунал задля впровадження попередніх заходів щодо звільнення моряків і повернення суден Україні визнав, що це була правоохоронна операція. Тобто інцидент стався не в рамках військових дій, а був правоохоронною операцією, яка нічого спільного з воєнним конфліктом та окупацією Криму не має. І, відповідно, суд не розглядав захоплених моряків як людей, права яких було порушено – він розглядав їх як екіпаж суден, які здійснювали операцію.

Читайте також: Трибунал России – не указ

Чому Україна, звертаючись до трибуналу, наполягала на тому, що це була правоохоронна операція? Україна і Росія ратифікували Конвенцію з морського права з застереженнями. Зокрема, говорилося, що ця конвенція не стосуватиметься воєнних дій: будь-які процедури і наслідки, пов’язані з цими процедурами, не мають бути пов’язані з військовими діями, тоді рішення будуть прийматися. Якщо ж справа стосуватиметься воєнних дій, то ця конвенція діяти не буде.

Ця історія дуже нагадує ситуацію з Міжнародним судом ООН, коли Україна подала позов проти Росії щодо порушення нею Конвенції по боротьбі з фінансуванням тероризму. Ситуація схожа тим, що в тих епізодах, які були заявлені українською стороною, як докази фінансування тероризму Росією, дуже важко знайти складову тероризму, радше це воєнні злочини, тому Конвенція не має застосовуватись.

Тоді постало питання, чому український уряд заявив про порушення саме цієї Конвенції? Українська сторона аргументувала це тим, що МС ООН розглядає справи, які регулюються міжнародними документами, ратифікованими обома сторонами, і, за версією українського уряду, це була єдина конвенція, яка була ратифікована і Україно і Росією, а, отже, буцімто це був єдиний механізм, який Україна могла застосувати, аби притягнути до відповідальності Москву. Але чи є таки дії стратегічно якісними і коректними, чи вони є політично вмотивованими, а тому неефективними ані з точки зору досягнення дієвих результатів, ані з точки зору використання бюджетного ресурсу в дуже складний для країни часи?

В даній ситуації з українськими моряками все виглядає доволі схожим. Для того, щоб отримати сумнівний результат, український уряд повністю змінив риторику. Потрібно було йти на якісь поступки, але заради чого – не зовсім зрозуміло. Тобто моряки звільнені не будуть, судна, скоріше за все, Росія також не поверне. Але при цьому Україна більше не зможе наполягати на тому, що це був акт агресії, частина війни, яку веде Росія проти України, якщо рішення по суті залишиться без змін. Це також суперечить кваліфікації злочину на національному рівні. Дане провадження було відкрито прокуратурою АРК і кваліфіковано як порушення статті 438 ККУ за фактом порушення законів та звичаїв війни відносно військовополонених моряків.

Дане рішення Міжнародного трибуналу ООН є більшою мірою швидким політичним рішенням для України, можливо, навіть, тимчасової дії, адже це – лише попередні тимчасові заходи. А по суті справа ще розглядатиметься Гаазьким арбітражем, і в підсумку наявні зараз результати та рішення можуть змінитися.

На сьогодні рішення Міжнародного трибуналу ООН український уряд розцінює як без сумніву позитивний результат. Але чи виграла Україна стратегічно, втративши свій самий головний аргумент про те, що це був акт агресії в рамках триваючого міжнародного збройного конфлікту? Відповідь очевидна. 

Чи є рішення Міжнародного трибуналу ООН обов’язковим для виконання Росією? З точки зору міжнародного права, оскільки Росія ратифікувала конвенцію, за якою відбувся позов, навіть дане рішення трибуналу ООН (хоча воно і є попереднім) є обов’язковим до виконання де-юре. Але де-факто у Росії може застосувати своє національне законодавство, наприклад за схемою імплементації рішень ЄСПЛ, коли, Конституційний суд РФ має право переглядати рішення Європейського суду з прав людини і не погодитись з ними, а тому здебільшого їх не виконувати.

Крім того, не дуже зрозумілими є наслідки рішення Міжнародного трибуналу ООН, тому що, з одного боку, він задовольнив вимогу України щодо звільнення моряків, але з іншого – не задовольнив вимогу про припинення кримінального переслідування цих людей. Тому, навіть якби Росія повернула моряків в Україну, кримінальні провадження проти них у РФ не були б закриті. Можливо, Росія і віддасть моряків Україні, але це станеться в рамках обмінів чи ще якихось концесій. У цьому питанні вирішальну роль відіграватиме політика. Однак те, що кримінальні провадження проти моряків не будуть закриті, виглядає найбільш імовірним зараз.

До того ж, лякає те, що риторика України у цій справі більше грає на користь Росії. Якби Україна була послідовною у своїй позиції, щодо інциденту у Керченській протоці, тоді було б більше шансів принаймні говорити про те, що Росія зобов’язана звільнити українських моряків. Не можна стверджувати зі 100% впевненістю, що результат був би інакшим, але тиск на Росію був би набагато потужнішим, як із позиції підтримки міжнародної спільноти, так і з позиції міжнародного права.

Загроза в тому, що тепер Росія зможе використовувати дане рішення трибуналу – мовляв, Україна ж сама наполягала, що це був не акт агресії Росії проти України, а правоохоронна операція. Виходить, що Україна своїми непослідовними діями сама собі шкодить.

Читайте також: Россия отказалась участвовать в слушаниях трибунала ООН об украинских моряках

Наскільки обґрунтованими виглядають аргументи Росії, коли вона пояснює, чому не збирається відпускати моряків? Як відомо, у Росії вважають, що дана справа не належить до юрисдикції трибуналу, який зобов’язав її звільнити моряків. Росія наполягала, що інцидент поблизу Керченської протоки являв собою військові дії з боку України, тому що українські судна були воєнними. Російська сторона говорить про документ, який знайшла на одному з українських суден і який начебто свідчить про те, що ці судна планували здійснювати якусь спеціальну операцію. Але трибуналу цей документ не був наданий. 

Якщо Росії вдасться довести, що це була воєнна операція з боку України, тоді через застереження щодо застосування Конвенції з морського права, про яке ми говорили вище, виходить, що справа дійсно не належить до юрисдикції цього суду. Саме на цьому Росія продовжує наполягати. І ще не відомо, яке рішення ухвалить арбітраж, який розглядатиме справу по суті.

Чи має Україна інструменти, аби звільнити моряків з російського полону? Як зазначають міжнародні експерти, Україна мала альтернативний спосіб домогтися звільнення моряків, коли вона мала доводити, що інцидент у Керченській протоці був актом агресії Росії проти України, і що захоплення моряків було порушенням їхніх прав, як військовополонених, згідно з Женевською конвенцією ІІІ, і наполягати на їхньому звільнені або обміні. Але на сьогодні, на жаль, цей аргумент виглядає втраченим принаймні до остаточного рішення Гаазького трибуналу. Справи моряків також знаходяться на розгляді в ЄСПЛ.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram