Цього літа я як і всі, кому дозволяють нерви та інтернет, дивлюся серіал "Чорнобиль". Зі значно більшим інтересом я спостерігаю за реакціями – особистими й суспільними, в улюблених видання чи одкровеннях у Facebook.

Для мене найбільша цінність серіалу полягає в двох речах. Перше очевидно – приголомшлива деталізація в зображенні матеріальної культури того часу, яка ніде раніше не була показана з такою точністю. Під час перегляду історія Чорнобиля, яку я і так знаю дуже добре, відходить на другий план. Поки я розглядаю сміттєве відро Легасова або нічнушку Людмили – в повних флешбеках я дивлюся у власне дитинство, яке випало на зміну епох і географій, що пішли без вороття. Про це пише Ася Баздирєва для Platfor.ma.

Друге – це не стільки сам серіал, скільки корпус знань, який він мобілізував за рахунок своєї видовищності так швидко. Аварія на ЧАЕС – далеко не єдина зона тиші на наших просторах, де адекватна рефлексія про самих себе поки можлива лише на околицях гуманітарних наук. Яка з недавніх історичних подій України було б системно вивчена та опрацьована – від травми до наративу? Я не знаю такої, але в цьому разі нам, можна сказати, пощастило, що найбільша антропогенна катастрофа в історії дісталася Україні й що в останні роки західний світ охоплений кліматичної панікою. Всім раптом стало цікаво, а коли всім – то вже і нам самим.

На цьому тлі, напевно, зовсім неважливо, яким вийшов серіал. Досить хорошим, щоб кожен вклав у нього своє. Наприклад, у статті "Сталінізм з британським акцентом" автор говорить про те, що владні й колоніальні прийоми Британії та СРСР не сильно відрізняються, а серіал повинен стати для британців приводом замислитися вже сьогодні. А ось чудовий текст Альони Солнцевої підсумовує рідкісні тривоги з російської сторони. Тут серіал "Чорнобиль" стає метафорою пошуку правди в той час, коли в Росії по радянських рейках йде повне її знецінення. У прийдешній російській версії серіалу, передбачає авторка, буде пошук ворога і диверсанта.

Читайте також: "Чорнобиль" змусить відчути весь жах катастрофи, – думка

Але все ж серіал досить симптоматичний в своїй нерозбірливості – так добре знайомій, коли захід намагається звести своє розуміння інших контекстів до відомих формул (так само, як і Росія не здатна вийти за межі універсалізуючого імперського погляду). У "Чорнобилі", як справедливо вказує Маша Гессен в The New Yorker, неправильно показані владні ієрархії CРCР, але при цьому портретизація події відбувається виключно з позицій влади. Уособити безліч нюансів радянської системи – дійсну причину аварії – було б складно, хоча автори й спробували розставити натяки тут і там: засекречені документи, неможливість координації між відділами, пропаганда понад життя і, зрештою, блискучий, хоча й вигаданий монолог Легасова в суді. Натомість серіал вибудовується навколо скоригованої історії Валерія Легасова й вигаданої Уляни Хомюк (кожен з яких неможливий для свого контексту), які викривають лиходія Анатолія Дятлова.

Вранці я читала гнівні коментарі до статті Гессен, мовляв, навіщо критикувати всі ці деталі – головне, щоб було просто і зрозуміло. Затим, що історія Чорнобиля – це не тільки і не стільки історія Москви, а історія СРСР – це не тільки історія ось тієї неосяжної і страшної російської землі з кремлівською зірочкою на чолі. Це також історії народних республік, тисяч людей і сотень персональних виборів. Це їхні голоси збирала Світлана Алексієвич для "Чорнобильської молитви", від якої відштовхувалися творці серіалу, і це вони дивним чином в серіалі не представлені.

Вся серія "Голоси Утопії" Алексієвич не випадково повністю складається з інтерв’ю з різними поколіннями радянських людей. У Радянському Союзі існувала тільки одна версія історії, одна правда і одна можлива мова для її розповіді. Тільки через цей оркестрований авторкою хор (по правді, це скоріше хоррор) можна побачити страшне зрощення ідеології з людиною, але в першу чергу – побачити саму людину. Якщо радянська система була побудована на знеособленні (дуже зручному для того, щоб говорити про історію в абстрактних термінах), Алексієвич бачить вихід з цього замкненого кола в олюдненні.

Вийти з системи, в її розумінні, можна тільки якщо "виговорити" її з себе та усвідомити власну дієвість. Я пам’ятаю, як після Майдану Алексієвич, виступаючи в Києві, сказала таку фразу: "Тепер маленька людина вийшла на авансцену історії" – і це ключове, адже суть її magnum opus не в сторітелінгу, який запозичили сценаристи, а в новій парадигмі розуміння радянської системи як такої. На жаль, навіть таку монументальну дослідницьку працю, яка може бути основою для більш глибокого розуміння геополітичних і соціальних проколів людства, було використано для створення типової голлівудської картинки про поганих і хороших хлопців.

Звичайно ж, HBO не зобов’язані цікавитися питаннями України – своє завдання у виробництві культового і продаваного продукту вони виконали. Питання в тому, яку дискусію навколо цієї роботи можемо побудувати ми.

Поки тільки один текст з української сторони говорить про те, що проминули прочитані мною іноземні автори, і це теж дуже симптоматично. "Яку історію розповідає Чорнобиль?" – запитала колега Ольга Мартинюк і написала про те, наскільки не-суб’єктно показана Україна, люди якої представлені в ролі жертв чи пасивних виконавців команд згори. Але ж було чимало тих, хто, як пише Оля, вступав у відкритий конфлікт з Москвою і нишком "евакуював десятки тисяч людей набагато ефективніше, ніж це зробила українська влада в 2014-2015 роках". Парадоксально, що справжні герої не показані, в той час як кінематографічне геройство втілюють вигадані персонажі, ситуації і біографії. Справжнє геройство було тихим, непоказним і таким же системним, як і зло, якому воно протистояло. Розкрити це виявилося занадто складним завданням для сценаристів, якщо таке завдання взагалі було.

Показана не-суб’єктність України (або упущення показати суб’єктність) є головною і найбільш критичною проблемою. Протягом багатьох століть Російська імперія намагалася цю суб’єктність замовчати. Це відбувається навіть сьогодні – збройними силами і за допомогою soft powers. Це відбувається з медійною нівеляцією Майдану, з Донбасом, зі всієї нинішньої гібридної війною. Але це також відбувається з поспішним вибором українців забути, викреслити, витіснити конфліктні епізоди історії.

Читайте також: "Майте повагу": блогери, які відвідують Чорнобиль, роблять недоречні знімки на місці трагедії. ФОТО

В контексті Чорнобильської аварії це питання тим більше вимагає деталізації. У книзі "Незахищене життя. Біологічні громадяни після Чорнобиля" (Life Exposed Biological Citizens after Chernobyl) Адріана Петрина проводить вражаюче антропологічне дослідження в клініках, лабораторіях, державних інститутах, сім’ях постраждалих. Тут постчорнобильський період накладається на пострадянський період – час, коли новій країні потрібно формулювати і артикулювати власні позиції на світовій арені, яка все ще оперує національними державами.

Одне з головних спостережень Петрини полягає в тому, що страждання – подекуди фізичне, але часто риторичне або навіть спекулятивне – стає важливим ресурсом для отримання хоч якихось благ у сфері охорони здоров’я та інших сферах у країні, де соціальні системи не здатні захистити людину. Чорнобиль, зокрема, став інструментом для вітчизняних політичних інститутів, policy-makers і взагалі для кого завгодно, щоб вибудувати наратив незалежної України в опозиції до радянського минулого і тим самим аргументувати необхідність міжнародних вкладень.

Інструмент страждань все ще стає найбільш зручним способом говорити про себе. Навіть Майдан – потужна спроба постколоніальної революції за соціальні та економічні перетворення – в кінцевому підсумку був перекритий спрощеною антиколоніальної риторикою.

Тому дуже цікаво подивитися, що буде далі. Серіал вже став гарною ілюстрацією до і без того популярного на заході наративу холодної війни і популярного в Україні колоніального наративу. Але він також може стати відправною точкою для серії більш складних питань про минуле і майбутнє. Головне, що може зробити кожен в епоху спрощених правд і бінарних опозицій, – ці питання ставити.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram