Разумков зовсім не розумков, Богдан зовсім не богом даний. А Голобородько у ролі феодала Зеленського. Це поки все, що отримала країна.

Зізнаюся чесно: в другому турі я голосував за Зеленського. І не тому, що він мені подобається. Він мені ніколи не подобався – ні в своїх досить примітивних і грубуватих скетчах, ні тим більше в якості новоспеченого претендента на найвищий державний пост. Та й кому може сподобатися людина абсолютно не готова до ролі лідера нації, котра тільки знаходиться в стані формування?!

Варто лише згадати неприпустимо антидержавну фразу кинуту Петру Порошенку на знаменитих «дебатах» на стадіоні, яка вже сьогодні набуває зловісних форм: «Ви відправили українських моряків на смерть заради того, щоб ввести воєнний стан і скасувати вибори».

Весь світ визнав правоту України в відомому конфлікті в Керченській протоці й підтримав її безумовно, а великий мудрагель Володя Зеленський став на сторону Кремля. Що дало можливість Путіну на саміті G20 в Осаці повторити підлувату брехню Зеленського, тим самим продемонструвавши світовим ЗМІ, що Україна визнає себе ледь не агресором і провокатором конфлікту.

Читайте також: Україною керують у стилі розгубленого другого секретаря обкому партії – Портников

Так, це неприпустимо для державника, який прагне відстоювати авторитет країни, яку прагне очолити. Але я пояснив це собі фатальною недосвідченістю, котру ще можна згодом компенсувати гарною командою і відповідними діями. Хоч згодом новоспечена прес-секретар на весь світ повідомила, що це саме українські військові обстрілюють житлові квартали міст і сіл ЛДНР, провокуючи подальше загострення. І ніхто з Офісу президента цю фразу не дезавуював. Тим самим погодившись із таким баченням конфлікту на Сході. 

Не подобаються мені й перші кроки в Зе якості президента. Не розуміючи огрому завдань, котрі стоять перед країною, розставляючи на ключові пости в державі людей недосвідчених і незрозумілих, він корчить із себе, роз’їжджаючи країною, доброго феодала-батюшку, показово в прямому ефірі знімаючи одним помахом руки державних чиновників, котрі на його думку не дбають про потреби народу (Одеса). Або ніби турбуючись про національного виробника. Який, як виявляється, виготовляє неякісну продукцію (трамваї). І продає значно дорожче закордонних зразків. Така собі войовнича примітизована безпорадність у намаганні за будь-яку ціну сподобатися масі виборців, котрі нещодавно так повірили в нього. І кому це все може подобатися? Лише тим моїм співгромадянам, котрі воліють навіть зараз голосувати за «слуг»…

Але Петро Порошенко разом зі своєю жадібною і ненаситною камарилею мені ще більше не подобався. Країна потребувала радикальних змін, які стара політична еліта за визначенням не могла дати. Не тому вчилася. Заколисані патріотичною риторикою Пороха й вдалою імітацією змін у країні, національно-демократичні сили на чолі з моральними авторитетами приречено пішли у фарватері солодких обіцянок президента Порошенка.

Тому я дуже хотів, щоб Петро Олексійович разом із свинарчуками пішов. Але виявилося, що єдиним, хто міг його посунути з державного крісла, був Зеленський. Власне вибору не було. Як і багато хто я розумів, що моя країна в силу різних трагічних обставин приречена вибирати зараз і найближчої перспективи менше зло. Щоб згодом отримати більше добро. Хоч і не завжди так буває.

І все ж я гадав, що в особі Володимира Зеленського ми отримаємо адекватнішого «слугу нороду». І розраховував на розумнішу й інтелектуальнішу команду. Та містечкова провінційна вульгарність і недалекоглядність поки випирають зі всіх щілин цього альянсу.

Якщо навіть столичні ніби як інтелектуали, що названі в команді «слуг» ідеологами, стверджують, що питання декомунізації треба вирішувати на місцевих референдумах, то одразу виникають підозри в інтелектуальній підготовці пана Разумкова, автора цих пропозицій. Або в його совковій орієнтації. Бо я, наприклад, чомусь завжди думав, що декомунізація – це питання державної політики і пов’язане з формуванням ментальності нації.

Це, приблизно, на рівні того як ще один із лідерів команди Зе, нині керівник Офісу президента Андрій Богдан запропонував провести референдум щодо необхідності прямого діалогу з Москвою.

Не думаю, що ці хлопці настільки примітивні, що не розуміють наслідків своїх пропозицій, коли зманіпулювати громадською думкою в умовах затяжної війни досить легко. Але скористається цим лише агресор. Бо Кремль не хоче припинення війни і сприйме це як свою поразку, оскільки головним завданням мав знищення України в її нинішніх кордонах і в нинішніх зовнішньополітичних векторах розвитку. Гадаю, це добре знають і Разумков, і Богдан – ключові гравці в команді – але чи не занадто рано вони розкривають карти в своїй довгограючій грі? Так ми можемо й здогадатися чиї інтереси вони представляють. А українці такі гарячі хлопці, що можуть, врешті, з цим не погодитися. І тоді кар’єри молоді люди будуватимуть в іншій країні. Власне, то вже будуть не кар’єри, а догорання нереалізованих амбіцій.

Хоч, здавалося б, що заважає їм у молодій повній перспектив країні, при такому вдалому перебігу подій, котрі несподівано винесли їх на гребені влади, будувати собі добре ім’я і помітний рядок в історії? Лукавство, врешті, може принести великі гроші, але ніколи не принесе доброї слави й ляже важким тягарем на долі дітей.

Читайте також: Показати, який президент "народний": піарники Зеленського працюють на базарно-кухонну авдиторію

Чи шкодую нині я, що проголосував за Зе на президентських виборах? Ні, не шкодую. Це був осмислений компроміс. Хоч я і не сподівався на гірший варіант сценарію і настільки примітивну підготовку хлопців.

Чи буду я голосувати за партію «Слуг народу» на парламентських виборах? Категорично ні. Якщо вони здобудуть однопартійну більшість, то легко зберуть з мажоритарниками конституційну більшість. І до них із радістю приєднаються проросійські «Опозиціонери» Медведчука-Бойка. 

Я дуже розчарований поведінкою Вакарчука на президентських перегонах, який своєю безхребетністю і боягузтвом відкрив шлях люмпенізованій команді Зе. Але його «Голос» разом із «Батьківщиною» може бути реальною противагою законодавчим зазіханням переможців. Поки саме на це й буду розраховувати. А ще очікувати, що сп’янілі від перемоги переможці незабаром зіткнуться з суворою реальністю управляти бідною країною, що перебуває в стані війни. І трохи протверезіють. Або це, врешті, зробить Вашингтонський обком, який прислав сюди дуже досвідченого й обізнаного в справах України пана Тейлора. На це й розраховуватиму. А ви?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram