Деперсоналізація − це стан, у якому людина відчуває відчуження від самої себе, почувається наче уві сні, а все, що відбувається навколо, здається їй нереальним. Емоції можуть притуплюватися, а концентрація та пам’ять погіршуватися. При цьому людина не втрачає зв’язок із реальністю. Цей стан може бути самостійним синдромом або симптомом інших психічних розладів.

Ярослав (ім’я змінено) вже 15 років живе з деперсоналізацією. Спеціально для Inspired він розповідає про симптоми цього стану, труднощі з його лікуванням в Україні, власні методи заспокоєння та полегшення симптомів і дає поради щодо спілкування з людьми, які живуть з деперсоналізацією.

Що таке деперсоналізація і як вона може виникнути. Усе почалося 2004 року, коли я вчився на першому курсі університету. У мене сталася панічна атака, яка перейшла в деперсоналізацію. Я вкотре подивився фільм "Матриця", після третього перегляду я вийшов у вбиральню і запитав себе, чи це і є реальність. Це запитання викликало в мене сильну паніку, яка переросла у деперсоналізацію. Як я потім дізнався, переривши великі масиви інформації, деперсоналізація дійсно може з’являтися внаслідок панічної атаки. 

Це відчуття можна описати як стан сну. Тобі здається, що все не по-справжньому, а неначе уві сні, але при цьому немає галюцинацій, ти бачиш і розумієш усе навколо, говориш із людьми, просто відчуваєш себе по-іншому. Ніби ти перекурив трави − все контролюєш, але сам не свій, і здається, що все це відбувається не в реальності. Це відчуття дуже важко точно описати.

Читайте також: Полезные способы справиться со стрессом – рекомендации ученого

У цьому стані не виходить на сто відсотків переключитися і зануритися в якусь діяльність, бо ти постійно зосереджений на своїх відчуттях, а все інше – лише фон. Відволікти мене могло лише щось дуже емоційно забарвлене, наприклад, закоханість або нова робота. У ці короткострокові щасливі моменти я забував про свій стан, але потім знову з’являлося відчуття, що зі мною щось не так. Здавалося, що ще трохи – і я втрачу контроль; з’являвся великий страх божевілля. 

Вперше це сталося зі мною 15 років тому. Тоді я не розумів, що відбувається. Цей стан не припинявся, я не міг заснути ще дві ночі, копаючись у собі, намагаючись зрозуміти, що ж сталося. У цьому стані я прожив близько чотирьох років, відчуваючи його з різною інтенсивністю − то більшою, то меншою. Полегшення наставало тільки тоді, коли я спав. Але щоранку знову ловив себе на думці, що зі мною щось не те. І так день за днем. Зрештою, це призвело до депресії.

Як це лікується. Я розповів про те, що зі мною сталося, батькам, і вони відправляли мене до лікарів. Я ходив до багатьох, але минули роки, перш ніж мені поставили діагноз. Спочатку я звернувся до невропатолога, здав загальні аналізи, аналізи щитовидної залози, МРТ – усе було в нормі. Потім звернувся до психіатра. Він не сказав нічого конкретного, але прописав ліки, які мали б знімати напруження. Ці препарати мені не допомогли. Після цього було ще кілька спроб звернутися до лікарів, але всі вони були марні. Потім я спробував ходити до психолога і зрозумів, що краще не стає. На момент розмови з психологом я переключався, але коли сеанс закінчувався, я знову повертався у стан деперсоналізації. Згодом мама повела мене до "бабць", які проводили наді мною якісь ритуали, – одна з них навіть сказала, що мене прокляли. Я розумів, що з цього нічого не вийде.

Лікарі не ставили мені діагноз і ніхто з них не знав про деперсоналізацію. Один стверджував, що це наслідки куріння трави, і порадив ходити на аутогенні тренування. Це коли ти сидиш і під музику розслабляєш різні частини тіла по черзі. Але це також нічого не дало, тому мені призначили транквілізатори і порадили приймати контрастний душ. Жоден лікар не говорив про синдром деперсоналізації-дереалізації. 

Поки я не дослідив матеріали на цю тему, я взагалі не розумів, що зі мною відбувається, і лікарі мені не допомагали. Вони могли прописати антидепресанти, після яких я взагалі не міг встати, або нейролептики, від яких цілий день хочеться спати.

Про діагноз я дізнався сам, досліджуючи різні матеріали в інтернеті, а потім мені це підтвердив психіатр із Психіатричної лікарні №2. Спершу він діагностував біполярний розлад другого типу. Я довго в нього лікувався, але з часом у мене з’явилися сумніви щодо біполярного розладу, бо в мене не було манії – відчуття, ніби можу гори звернути. Я поговорив про це з лікарем, і він погодився, підтвердивши синдром деперсоналізації-дереалізації.

В Україні дуже мало лікарів, які цікавляться новими науковими дослідженнями. Я читав багато іноземних джерел на цю тему – за кордоном такі дослідження розвиваються. Незважаючи на це, психіатру вдалося витягнути мене з дуже важкого стану за допомогою антидепресантів. Спочатку мені призначили велику дозу, а потім поступово зменшували її. Окрім медикаментозного лікування прописали сеанси психотерапії. Через три місяці після початку лікування я відчув, що симптоми починають слабшати, стало легше. Але з цим станом я жив десь роки три-чотири.

Коли мені стало легше, лікар попередив, що треба утримуватися від наркотиків. Але я не сприйняв це серйозно і кілька разів курив траву – після третього деперсоналізація повернулася. Я знову пішов до лікаря, мені знову призначали препарати, і знадобилось десь пів року, щоби прийти в норму.

Що викликає деперсоналізацію. Взагалі деперсоналізація – це реакція мозку на сильний стрес і перевантаження. Якщо ви опинились у такому стані, він просто вимикається. За моїми спостереженнями, тригером цього стану є занадто активна робота і сильна завантаженість. У мене був період інтенсивних зйомок, і одного разу мозок просто переключився, у мене сталася панічна атака і я опинився в стані деперсоналізації. Але може бути і протилежна ситуація; коли довго немає роботи, мозок звикає до відсутності активності, і в якийсь момент стан знову змінюється.

Лікар мені казав, що людям з таким діагнозом потрібно дотримуватися сталого графіку – щоб не було надмірної завантаженості або навпаки. Але в мене так не виходить через специфіку роботи. Також цей стан загострюється під час зміни сезонів, найчастіше в час перуходу до зими і весни. Але все-таки більше на це впливають тригери зайнятості або бездіяльності.

Тригером може стати і алкоголь. Якось я поїхав в Італію, де хочеться пити вино ледь не щодня. Я випив у перший день, другий, третій, а на четвертий вже відчував, що цей стан десь близько. Проте алкоголь при деперсоналізації не заборонений, бо він розслабляє. При деперсоналізації ти постійно дуже напружений – я помітив, що навіть дихання змінюється. 

Востаннє деперсоналізація поверталася неочікувано, це могло статися у метро. Я просто їхав, згадував про цей стан – і вмить зрозумів, що вже "там". А назад вийти не можеш – далі живеш з відчуттям, що з тобою щось не так.

Як жити з деперсоналізацією. Мені переносити стан деперсоналізації допомагає розуміння того, що це вже було і воно мине. Це заспокоює. Також важливо прийняти ідею про те, що деперсоналізація – як нав’язлива думка. До цього я прийшов не так давно. Мій стан погіршився десь рік тому, доводилося шукати власні методи боротьби. А щоби боротися з нав’язливими думками, потрібно не загострювати на них увагу, хоча це й дуже складно. Я намагаюся просто прийняти те, що у мене деперсоналізація, – просто жити далі. Найважче – постійний стрес від самокопання і пошуку причин, а коли ти приймаєш свої відчуття і тобі стає байдуже, нав’язливі думки проходять.

Далі важливо перемкнути увагу на якусь діяльність і спробувати повністю зосередитися на ній, щоб хоча би певний час не перебувати у своїх думках. Коли я віддавався якійсь справі, потім ловив себе на думці, що вже не відчуваю деперсоналізацію і просто забув про неї. Після цього я нормально себе почував ще довго, перш ніж спусковий механізм спрацьовував знову. 

Складно штучно змусити себе не думати про свої відчуття. Часто бувало так, що я почувався нормально, але не встигала прийти думка про деперсоналізацію, як я знову потрапляв у цей стан. Психотерапевтка пояснила мені цей механізм: коли з’являється думка про такий стан, ти починаєш її розкручувати, копатися в собі, і це захоплює, а потім пов’язується з пережитим досвідом деперсоналізації.

Також мені допомогла книга "Деперсоналізація та вихід з неї" Шона О’Коннора, який описав цей синдром і методи виходу зі стану, які він випробував. Деякі ефективні для мене методи я взяв з цієї книжки.

Коли зі мною це сталося вперше, я думав, що збожеволів або це шизофренія. Але після того, як деперсоналізація вперше минула, я розумів: як би погано не було, стане краще. Це може бути завтра, а може – через два місяці, але краще стане точно. Зараз для того, щоб вийти з деперсоналізації, мені треба від місяця до року. Попередити цей стан я не можу – він виникає спонтанно. Я можу лише відчути, коли це от-от станеться, але не можу з цим нічого вдіяти.

Мій психіатр радить впорядкувати своє життя і мати стабільний графік. А психотерапевтка вважає, що мені більше підійде діяльність ривками: трохи попрацював інтенсивно, потім відпочив. І, звісно ж, не можна вживати будь-які психотропні речовини.

Що не допомагає. Деякі люди роздають поради в дусі "поїдь кудись, відпочинь, розвійся", але це взагалі не допомагає. Ти їдеш кудись і забираєш цей стан із собою, знову копаєшся в собі, і стає тільки гірше від того, що очікування не справдилися.

Читайте також: Підлітки, які проводять багато часу зі смартфонами, більше схильні до депресії – науковець

Я читав про те, що заняття спортом допомагають іншим людям з цим синдромом. Я намагався займатися фізичними активностями: ходив у басейн і бігав, але для мене це не спрацювало. Маю визнати, що я ледачий і спробував всього кілька разів. Можливо, це б спрацювало, якби я бігав регулярно. 

Як це впливає на спілкування і роботу. Деперсоналізація вплинула на моє спілкування з людьми. У цьому стані не хочеться ні з ким спілкуватися, а хочеться просто залишитися вдома, спати, дивитися фільми або готувати. Важко сконцентруватися, бо коли здається, що ти – нереальний, і все, що відбувається, – нереальне, твоя увага зосереджена лише на цьому. 

Інші люди також помічали, що зі мною щось не так: збоку я виглядав беземоційним і некомунікабельним. Вони зазначали, що я дивний, розпитували, що сталося. Мені набридли ці запитання, тому я обмежував коло спілкування.

Близьким друзям я розповів про те, що зі мною відбувається, намагався пояснювати, що мені не до зустрічей і балачок. Але іноді хотілося поділитися своїми переживаннями – від цього ставало трохи легше. До того ж коли ти поділився, інші починають розуміти, що тебе не треба діставати, не треба насміхатися, вимагати уваги чи ображатися. 

Я б радив тим, хто спілкується з людьми з деперсоналізацією, із розумінням ставитися до них, цікавитися їхнім станом, щоб зрозуміти, що з ними відбувається. Якщо людина готова відкритися, варто вислухати її. Але якщо вона не хоче говорити відверто, краще не лізти в душу. Не треба давати поради в стилі "розвійся", "займися чимось" – це дратує. У мене в оточенні мало таких людей, але мій тато, наприклад, не розуміє мого стану і дає подібні поради. Я ставлюся до цього з розумінням, бо якби сам не переживав деперсоналізації, то, мабуть, порадив би те саме.

У цьому стані важко публічно виступати. Навіть читати важко, бо не можеш сфокусуватися – паралельно в голові завжди є думка про те, що з тобою щось не так. При деперсоналізації в тебе немає мотивації та бажання проявляти ініціативу, ти постійно відчуваєш себе дуже втомленим. Але серйозних проблем з роботою через це у мене не було. Мозок все одно працює, ти можеш виконувати свої робочі обов’язки, просто для цього потрібно щоразу робити над собою зусилля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram