Найголовнішою нашою перемогою я вважаю те, що уже понад 20 років у світовому співтоваристві існує такий суб'єкт як Україна. Ми собі не задаємо з того справи, але це вперше за багато століть, коли наша країна проіснувала більш як 20 років. Втриматись, прожити — це найголовніше, пише у своєму блозв на сайті "Новое время" письменник Тарас Прохасько.

Немає особливого значення, настільки ми були задоволені тим, що відбувалось — то був неймовірний досвід та аргумент. Проблемою України 90-х було то, що ми не мали мінімального досвіду державності в ХХ столітті - у модерний чи навіть супермодерний час, коли відбувалось становлення багатьох націй. Ця проблема не була такою великою для Литви, Латвії, Естонії, Словаччини, Польщі та Чехії, які 20 років міжвоєння в ХХ столітті мали власну країну. Саме ті 20 років стали для них запорукою того, що будь-які переміни вели до легалізації цих країн, аргументованості їх існування — усвідомлення того, що вони мусять бути. Нарешті й ми досягли цієї більш ніж чверті століття свого існування в новітній час, і це є нашим найголовнішим здобутком.

Читайте також: Двадцать восемь лет Независимости: четыре победы и поражения Украины

Таким самим здобутком є і той досвід, який ми отримали у різних сферах: державній, суспільній та багатьох інших. А звідси і найбільша наша поразка — невміння цей досвід усвідомлено сприймати, аналізувати та оцінювати з вдячністю. Я би не називав це менталітетом. Йдеться радше про те, що всі ці 20 років у нас відбувається страшенне розчищення та очищення пам’яті - колективної та особистої. Тобто ми постійно говоримо лише про те, як є, та не вміємо оцінити власну історію навіть останніх 28 років. Ми не надаємо цій історії належної уваги — витісняємо, не здобуваємо. Хоча все те, що відбувалось — погане, непогане, велике і таке, що би його не хотілось — є страшенно важливою школою для формування політичної нації.

Ми забуваємо про це, а інші країни здаються нам взірцевими. Ми на них рівняємось, хотіли би і собі ту чи іншу модель. Проте той досвід, який ми отримали за ці 28 років, вони здобували століттями. Ось у історії скандинавських країн є страшні речі, які просто необхідно було пройти, аби стати такими, якими ці країни є нині. Ми ж хочемо мати вже завтра ліпше ніж учора, оминаючи цілі етапи цієї школи.

Чи виправляємось ми? Можливо, це прозвучить дуже поверхнево та дріб'язково, та мені здається суттєвим те, що за попередні 20 років у нас так і не народилось жодного незалежного, більш-менш інтелектуального телеканалу, який би міг бути платформою для діалогу між елітами, масами, а також різними групами еліт чи мас. Телеканалу, де би відбувались не політичні істеричні шоу, а ґрунтовні розмови, діалоги, які з’ясовують і виховують певну культуру співіснування.

Тепер в нас є кілька таких майданчиків, але від початку не було чогось такого розмовного, мислячого і поліфонічного. Ясно, що фрагменти прекрасних програм існували, та люди не були підсаджені на щиру й відверту розмову. Хоча саме тоді, 20 років тому, телевізор був визначальною точкою для «збірки» нації. У нас було надто багато декорацій, буфонади, ілюзії, якихось незрозумілих фальшивок у спілкуванні між різними групами людей. І хоча після Майдану ситуація змінилась, та разом з тим до справжнього, спокійного діалогу все одно не дійшло.

Читайте також: Зустрінемося в День Незалежності

Залишаються невирішеними — і це ще одна наша велика поразка — надто багато болючих проблем, які час від часу піднімаються, стираються, замовчуються. Іноді ми тішимо себе тим, що статистика показує щось одне, в той час як інші тішаться, коли інше. Та, правду кажучи, навіть з національною ідеєю досі не з’ясовано спокійно. Не вирішено, що таке Україна, український народ, чого ми взагалі прагнемо. Того, аби просто розвиватись і бути все ситішими, виявляється, замало. Бо нині ми ситі як ніколи раніше, та задоволення від цього отримують тисячі, ну нехай десятки тисяч. І така непромовленість мети та шляху є великою поразкою.

Я думаю, що ми рухаємось у цьому напрямку. Еволюція та школа в будь-якому випадку відбувається. Нам треба лише свідомо зосередити свій погляд на тому, що ми пройшли, якого різного досвіду набули і, найголовніше, яким уявляємо наше майбутнє. Навіть у менших націй є сформоване бачення свого місця в загальноєвропейській чи загальносвітовій палітрі, а якоїсь загальної домовленості того, що має бути Україною, немає. Говорячи денівським лексиконом, це є неосмислене, неусвідомлене буття. Ми живемо, виживаємо, але не надаємо значення тому, що прожили, і що найкраще з цих років можна витягнути.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram