MENU

Блог з Луганська: Ті, хто поїхав, і ті, хто лишився. Як склалася доля моїх друзів

2035 0

Луганськ

Усіх моїх друзів умовно можна розподілити на тих, хто залишився у Луганську після літа 2014 року, та тих, хто покинув місто.

Спочатку долі всіх переселенців були доволі схожими – оренда житла, переїзди, поневіряння, пошуки та численна зміна місць роботи.

Якщо людина обирала новим місцем проживання Росію, то до всього цього треба додати клопіт із паперами та власним юридичним статусом у цій країні. А далі – як у грі, в якій усі учасники вийшли з однієї точки, шляхи усіх дивним чином розходяться.

Серед тих, хто залишився у Луганську є ті, чия доля не змінилася майже ніяк: та ж робота, те саме житло та майже незмінні звички. А є й ті, чиї долі змінилася докорінно: декілька моїх друзів відкрили власні справи, пройшли всі етапи реєстрації підприємств, якийсь час працювали без прибутку, виходячи на рівень витрат та останні п'ять років не були у відпустці.

Але ці труднощі все одно – велика перемога для кожного з них, бо до подій 2014 року всі вони могли лише мріяти про щось для себе, працюючи за звичкою за когось. Тобто у їхньому випадку війна нібито розв'язала кожному з них руки – дала можливість проявити свої здібності, повірити в себе.

"Не змогли пристосуватися до обставин"

Варто сказати, що повною протилежністю успіхам є те, що декілька людей за ці п'ять років зовсім не знайшли себе. Просто не змогли пристосуватися до обставин. Коли залишилися без роботи, для пошуків нової був невдалий час - майже ніде не платили, потім була жорстка конкуренція, а потім з'явився новий статус – у пошуках.

І всі вони нібито шукають роботу, але це триває вже п'ять років. Дивно й те, що раніше ніхто з них не мав репутації ледаря: це були звичайні люди з мого оточення, які працювали та жили, не відрізняючись від більшості.

Читайте також: Блог из Луганска: Последние пять лет я не смотрю кино, реальная жизнь ярче в разы

Лише з війною виявилося, наскільки вони мають низьку стресостійкість. Одна-дві невдалі співбесіди, потім дуже дивна робота за вимогами нового часу, раптове звільнення, і людина як равлик ховається у тривале безробіття, витрачаючи або зарплатню чоловіка або батьківську українську пенсію.

Для всіх навколо людина шукає, але не може знайти роботу по собі, а насправді – давно вже звикла так жити, бо в цьому новому статусі її все влаштовує. Навіть якщо щось і не влаштовує, то завжди є пояснення, що людина чекає або змін, або коли Луганськ стане знову українським містом.

"Про повернення немає й мови"

Серед тих, хто виїхав до України, немає типової картини життя. Всі відносно легко знайшли роботу, весь час звідти допомагають батькам ліками та контактують із нами – тими, хто залишився у Луганську. Але дивна річ – їхнє життя змінилося настільки, що жоден з них не міг би й мріяти про ці зміни.

Мій приятель-холостяк опинився у Києві. За умовами його життя, навряд це привід для заздрості - він буквально живе на роботі, вночі розстеляючи спальник на бетонній підлозі офісу.

Вихідними він пере речі, які треба висушити до понеділка, бо жоден із колег не повинен здогадатися, що вночі він спить серед письмових столів, а між полицями із паперами на мотузці сохнуть його речі.

Якщо підходити до його статків та переваг життя у Києві максимально критично, то важко сказати, що саме він виграв. Але про повернення немає й мови: головне надбання такого життя – самостійність та подорожі, яких він зараз має безліч.

В якийсь момент він зрозумів, що може сам планувати власне життя, вихідні, бюджет, меню. А хіба не це і є свобода власного життя? Ні, він не хоче й чути про повернення у власну квартиру, де, до речі, живе літня мати. Хоча стосунки з батьками є проблемою майже в усіх історіях людей, які залишилися Луганськ.

Як вижити без роботи

Ще один дивний приклад – переваги нового статусу переселенця. Моя подруга мала дуже непогану роботу в Луганську. Виїхала влітку 2014 року з родиною в найближче українське місто, з легкістю знайшла роботу там, але… Переїзд нібито відкрив певний портал – ти вільний робити все, що заманеться.

Немає прив'язки до житла, ремонтів, обов'язків, городів, родинних традицій. Є повна свобода вибору. І мої друзів почали змінювати міста, квартири, роботи, шукаючи себе. Щось схоже на життя хіпі, коли людина перевозила з собою лише найнеобхідніше, не знаючи точно куди приведе її цей шлях.

Далі було найдивніше – подруга зрозуміла, що не хоче працювати. Просто не хоче більше працювати, не маючи на це якихось об'єктивних причин. Останнє велике місто, де вони зупинилися, дозволяло отримувати допомогу від численних фондів та місій. І моя подруга почала кожного дня шукати шляхи вижити без роботи.

Через три роки такого життя можна сказати, що вона змогла багато чого – весь одяг родина отримує через церкву, а їжу через численні благодійні організації. Так, не все виходить легко, але моя подруга збирає довідки, відвозить кудись ксерокопії, щось підтверджує та пише численні заяви.

Це робота, але зовсім не схожа на те, чим вони займалася раніше. А ще є тил – українська пенсія батька, на яку вони знімають квартиру. Чи могла я уявити, що моя амбітна подруга зі зразковим ремонтом у власній квартирі в Луганську буде так жити? Ні, ніколи. Але ще одне відкриття – подруга не хоче нічого змінювати. Вона певна, що далі їм якось пощастить отримати безкоштовне житло, бо без роботи вони живуть вже три роки.

"Ніхто не потрібний нікому"

Інший мій товариш під час подій 2014 року одразу поїхав у Росію. Чомусь він обрав далеке російське місто, в якому у нього не було жодних знайомств. Дуже швидко прийшло розуміння того, що реклама з телебачення про переваги переселення у Росію – цілковита профанація, а насправді там "ніхто не потрібний нікому".

Проте мій приятель виявився наполегливою людиною – він почав писати в усі державні установи, доводячи, що умови запрошення не виконуються: усіх переселенців розмістили в брудному гуртожитку, вони не отримуються ані юридичної, ані матеріальної допомоги.

І знаєте що? Йому відповіли. Хоча, звичайно ж, не сам Володимир Путін, якому він писав. І якимось дивним чином родина мого приятеля пройшла безкоштовну медкомісію, отримала громадянство без черг та безвідсоткову іпотеку на житло…

Читайте також: О жизни в "ЛНР" до и после плена

А всі ті, хто приїхав разом із ними, так і живуть в тому ж брудному гуртожитку.

Мій приятель зрозумів, що чимало речей можна отримати завдяки офіційним зверненням, а потім, при найменших порушеннях, звертаючись до суду. За останні п'ять років він виграв вже кілька судів. Чи могла я здогадуватися, що в колишньому шахтарі є такий потенціал правдоборця? Навряд. Але дивно те, що жоден з моїх друзів і досі точно не знає, куди їх приведе життя.

І це наймістичніше – з того, що могло трапитися з ними за все життя.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Яна ВІКТОРОВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини