Передвиборче гасло "Кінець епохи бідності" покликало до життя безліч глумливих жартів: дотепники фіксували кількість нових автівок у заторах, забиті під зав’язку чартерні рейси на міжнародні курорти, повні покупців супермаркети та брендові аутлети, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Авжеж, ми загалом суттєво відрізняємося від тих країн, яких вважають еталоном зубожіння. Мені не довелося бачити на власні очі ані нетрів Порт-о-Пренса, ані фавелів Ріо-де-Жанейро, ані самобудів Кіншаси, але без додаткових досліджень зрозуміло, що це не наш випадок. Я радше згадав би знаменитий нью-йоркський Гарлем, куди мене випадково занесло років 20 тому (кажуть, тепер там трохи інакше): забиті вікна будинків, сміття під ногами, пошарпані стіни, скрізь графіті й погляди, далекі від доброзичливості…

Усе пізнається в порівнянні. Якщо ми й бідні, то радше в категоріях першого світу. Статистика середньої плати по палаті не дає вичерпного розуміння ситуації, адже люди звикли працювати на кількох роботах і "крутитися", а рівень тіньової економіки (за різними оцінками, від третини до половини ВВП) не дає навіть приблизно спертися на цифри. Найгірше самотнім пенсіонерам, але й тут чимало спекуляцій і популізму. Зрозуміло, що йдеться не про абсолютні показники, а про самовідчуття, щоденну поведінку та стратегії виживання, себто про майбутнє. І тут ми, ніде правди діти, в невідрадному становищі.

Читайте також: Коли соромно визнавати себе бідним

Бідністю як соціальною проблемою науковці стали займатися лише років 60 тому. Відразу з’ясувалося кілька подробиць. По-перше, нестатки самовідтворюються: люди зі стабільно невеликими доходами не здатні інвестувати ані у власний розвиток, ані у виховання дітей, тому цей статус часто-густо передається від батька до сина. По-друге, злидарі не здатні до солідарності, навіть класової, хоча до класових відмінностей надзвичайно чутливі.

Інакше кажучи, цей тип позбавлений емпатії, співчуття, а також усвідомлення належності до будь-якої спільноти, тобто ідентичності, хіба що дуже архаїчної. Він недовірливий, цурається складних пояснень і водночас легко купується на ефектні нісенітниці, особливо коли йдеться про викриття класово чужих, теорії змови тощо. У нього специфічний тип споживання, демонстративний і водночас калічний: щойно з’являються гроші, він купує золотий ланцюг завтовшки з палець, але за звичкою запасається сіллю, цукром і борошном (як у нас картоплею на півроку наперед, половина якої згниє або проросте в льоху). Схильний жаліти себе й ненавидіти інших, звинувачуючи їх у своїх негараздах.

І водночас здатен боготворити "сильного" лідера, надто якщо він є або прикидається класово близьким. Це не карикатура та не фейлетон, а науково зафіксована й задокументована масова поведінка, і не тут у нас, а в різних країнах світу від Ефіопії до Венесуели. Не обов’язково всі названі риси пов’язані зі злиднями як такими. Як ми бачили, знайомі симптоми подекуди вигулькують у цілком ситих Америці та Франції (казус Трампа та "жовтих жилетів"). У них це ексцес, у нас звичний порядок речей.

Читайте також: Що не так із нашим мисленням

Утім, в Україні до засад "пастки бідності", як це називається в академічних колах, додаються спадкові травми неодноразового голоду й так само вкорінена в поколіннях недовіра до будь-кого й будь-чого, бо довіра до ближнього або до держави в умовах соціалізму автоматично означала ризик ув’язнення або загибелі. Але поважні причини не скасовують наслідків: нині ми Венесуела без нафти.

Справжня сучасна країна першого світу – це довіра до інституцій і можливість робити інвестиції. Бідність – це якраз відсутність бажання інвестувати в будь-що. А навіть якби з’явилися надлишки, як і куди вкладати гроші, якщо право власності не захищене державою? Який сенс? Простіше жити одним днем. Так ампутується можливість вискочити із зачарованого кола й приєднатися до середнього класу (і змінити не лише власну долю, а й соціальну поведінку) в тих, хто, припустімо, цього хотів би.

Отже, мізерія – це не кількість біґмаків чи борщових наборів, яку може собі дозволити той чи інший обиватель, а стан душі. Найнебезпечніше, що в країні "ментальної бідності" не працюють демократичні механізми. От не працюють і все! Замість того, щоб делегувати комусь свою частку громадської відповідальності й потім суворо контролювати результат, носій "гену мізерії" голосує щоразу за диво та штукаря, який це диво нібито забезпечить.

Віра – дещо протилежне довірі – у доброго пана швидко змінюється стійкою ненавистю до нього, якщо не зупинити цей процес за допомогою мантул, репресій і пропаганди. Демократія працює тільки з раціональними суб’єктами, та ба, раціональність нерозривно пов’язана з економічною спроможністю. Клятий матеріалізм!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram