"Відповідь Сталіна не задовольнила Діна. Він хотів особисто поїхати до Польщі, і Гарріман знову звернувся до Вишинського по дозвіл. Отримана відповідь вела його в дипломатичну пастку. Вишинський хотів, щоб Дін подав запит на отримання дозволу до польського уряду, що на думку Гаррімана, було б рівноцінно визнанню американцями контрольованого Москвою уряду".

Це уривок із книги Сергія Плохія "Ялта. Ціна миру".

Його суть у тому, що в останні місяці війни тисячі американських військовополонених, які перебували в польських таборах, опинилися під владою Радянського Союзу.

Їхнє становище було жахливе настільки, що вони тікали з таборів, де їх утримували совки, і самотужки намагалися добратися до своїх. Їхнє якнайшвидше повернення додому було одним із найболючіших питань для всіх американців. Однак Сталін не хотів допускати американську допомогу, дипломатів і військових до місць перебування їхніх військовополонених, аби ті не бачили, що коїться в "щасливій, визволеній" Червоною армією Польщі.

На той час Сталін уе встиг створити свій маріонетковий польський уряд й усіма силами намагався змусити Британію та США його визнати, тому спробував зіграти на емоціях союзників, аби отримати бажане.

Попри щире бажання американського народу якнайшвидше повернути своїх солдат додому, Білий дім відмовився звертатися до фейкового уряду Польщі, а американські військові й дипломати так і не потрапили в Польщу. Це затримало повернення полонених американців додому на довгі місяці.

Читайте також: Обмін полоненими: тепер Путін виграє в усякому разі

Точно так само зараз Росія грає на людських почуттях українців і веде нас у пастку. До остаточної поразки в питанні Криму.

Росія пропонує не справжній обмін і не військовополоненими, а зовсім інші опції. Це або визнання ув’язненими українцями вини у злочинах і помилування Путіном, або направлення наших відбувати покарання за вироками російських судів в українських тюрмах (із наступним їхнім звільненням за нашим рішенням) у порядку обміну засудженими, або ще якийсь подібний гібрид.

Погоджуючись на такі пропозиції, Україна визнає вироки, винесені росіянами, легітимними.

Наприклад, наших моряків звинувачують у "порушенні державного кордону Росії", а саме у "входженні без дозволу" в територіальні води поблизу Криму.

Визнаючи ці вироки чи звинувачення, ми водночас визнаємо, що це територіальні води не України, а Росії. Своєю чергою територіальні води належать тій державі, до чиєї суші вони примикають. Тобто, якщо води біля Криму є російськими, то й суша теж.

Визнаючи вироки Балуха й Сенцова й повертаючи їх додому як засуджених ми визнаємо, що Росія мала право вершити правосуддя у Криму. Право вершити правосуддя (юрисдикція) належить тому, кому належить територія. Це аналогічно веде до визнання нами самими легальності російської влади над Кримом.

От так тихо йнепомітно ми самі визнаємо, що Крим – це Росія, а не Україна.

На основі цього нашого визнання Росія такими ж обтічними методами вже меншими зусиллями відновить міжнародне мореплавство в кримські порти, авіасполучення й доступ до міжнародної платіжної системи, яких там зараз немає через міжнародне невизнання російської влади над півостровом.

Читайте також: Фурса: Ми за всяку ціну має ось такий вигляд. Прелюдія капітуляції

Таким чином, ми навіть на дуже далеку перспективу втратимо шанси повернути Крим, а з ним 2, 4 мільйони наших громадян. Серед них багато не менших патріотів, аніж Балух чи Сенцов.

Якби міжнародне право й дипломатія були неважливими для перемоги у війні, то Росія ніколи б у них не грала. Її досвід і в одному, й у іншому незрівнянно більший за наш. Війна та брехня – це єдині дві справи, в яких Росія історично успішна.

Ви скажете, що це негуманно й, можливо, прирікає на смерть наших хлопців у російських тюрмах?

То будьмо вже бути чесними до кінця. Ми, як суспільство, протягом шести років щоденно ставимо під ризик загибелі декілька десятків тисяч таких же українців, відправляючи їх на лінію фронту. Понад чотири тисячі з них уже загинули. Їх уже не повернеш їхнім сім’ям.

Так, як було, більше ніколи не буде.

Від першого пострілу дороги назад уже немає.

Єдиний спосіб хоч якось повернути борг за їхню жертву – перемогти.

Зберегти Україну вільною та зробити її успішною. Для дітей тих, хто віддав усе, аби вона була.

Якщо ми здамося, їхня жертва втратить сенс. Ми їх зрадимо.

Перемогти Росію, не забруднивши рук, нам не вдасться. Росія – це монстр. Він завжди ставитиме нас перед моральною дилемою – людяність для одиниць чи свобода для мільйонів. Обираючи перше, ми не отримаємо ні людяності, ні свободи.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube