Для багатьох українців 24 серпня 2023 року буде не лише Днем Незалежності, але й проміжною датою "початку" війни. Про "півтора року" говоритимуть і чимало медіа. Водночас обов’язково лунатимуть голоси про 100, 300, 400, а то й 800 років — і теж з аргументами. Чи є можливість бодай якось узгодити між собою ці цифри? Історик Сергій Громенко шукав відповідь на це запитання і дійшов цікавого висновку, інформує UAINFO.org.

Що таке війна?

Поняття «війна» належить до тих, які здаються інтуїтивно зрозумілими. Але в цьому-то й проблема: інтуїція у кожного своя, відтак і розуміння війни теж. Тому я хоч і засмучуюся, але геть не дивуюся тому, що для багатьох моїх співвітчизників війна почалася 24 лютого 2022 року. Якщо раніше на їхні голови не падали ракети, а тепер падають, то висновок очевидний.

Власне, тому у війни так багато визначень, чимало з яких спираються на зовнішні ознаки. В одній із давніх видань «Британської енциклопедії» статус війни визнавався лише за тими конфліктами, в яких брали участь не менше 50 тис. людей. Тож зрозуміло, чому навколо ситуації в Україні точиться так багато суперечок, бо співрозмовники використовують різні слова, а подекуди навіть в одні й ті самі вкладають різні сенси.

То що ж таке війна? Одне з найкращих і найавторитетніших визначень дав Карл фон Клаузевіц: «Війна — це продовження політики іншими засобами» та «У центрі війни лежить насильство, а війна ведеться з метою змусити супротивника виконати свою волю».

Якщо ж це скоротити, але не втратити авторського змісту, то вийде: «Війна – це зовнішньополітичне насильство» (може бути ще й внутрішньополітичне — терор).

Отже, війну визначають внутрішні елементи, а не зовнішні ознаки. «Насильство» не потребує додаткового роз’яснення, а от «зовнішньополітичне» передбачає наявність і політичних суб’єктів (урядів), і організованих ними озброєних груп, і політичних цілей. Війна без політики — це звичайний бандитизм. А от чим ведеться війна (списами чи ракетам) та скільки людей беруть у ній участь (десятеро чи десять мільйонів) — не принципово.

У нашій ситуації це означає, що особистий досвід абсолютної більшості українців не є релевантним. Те, що конкретно вони не зазнавали обстрілів до 24 лютого, не були змушені тікати на захід чи на Захід, не втрачали своїх близьких і не донатили на ЗСУ, аж ніяк не означає, що до того війни не було. Дуже часто процеси починаються набагато раніше, ніж ми це помічаємо.

Багато українців відчули війну лише 24 лютого 2022 року. Малюнок Олександра Шатова

Існує серйозна небезпека розуміти війну у вкрай вузькому значенні, а точніше так, як ми звикли сприймати її за фільмами про Другу світову — із сотнями тисяч солдатів в окопах, килимовими бомбардуваннями і танковими клинами. З цього погляду початком війни і справді можна вважати 24 лютого 2022 року.

Однак це трактування неправильне, бо спирається лише на зовнішні ознаки, а вони ніколи не бувають чітко окресленими.

Давній еллін Євбулід залишив нам парадокс купи: одне зернятко не утворює купи, а мільйон — так, то де ж межа між вже купою та ще не купою? Для когось 70 ракет на день по всій Україні — достатня ознака справжньої війни, а для когось такою ознакою буде 700 ракет.

На таку нечітку логіку навряд чи варто покладатися. 

«Наша столітня» чи «наша п’ятисотлітня» війна?

Але можливе і занадто широке розуміння війни, яке може охоплювати століття і навіть тисячоліття, принаймні у словах промовця. Я жодним чином не заперечую права на існування таких концепцій (як-от «Нашої столітньої» Володимира В’ятровича з однойменної книги), але й прийняти їх беззастережно теж не можу. На 16-й сторінці В’ятрович пише: «Розуміння того, що війна розпочалася не 24 лютого 2022 року і навіть не в 2014-му, а майже на 100 років раніше, важливе, бо робить нас сильнішими». А на 22-й: «Тому маємо енний день дев’ятилітньої війни, яка триває понад сто років».

У публіцистичному творі такі формулювання припустимі, але їх погано глибше аналізувати, бо радше заплутують, ніж роз’ясняють (як може «дев’ятилітня» війна тривати «сто років»?). Ба більше, з метою полемічного загострення деякі з українських авторів і авторок договорилися до того, що оголосили нинішню війну «трьохсотлітньою», виводячи її початок від Богдана Хмельницького. А інші — від походу Петра Сагайдачного на Москву (1618). А треті хтось — від Костянтина Острозького та Орші (1508).

Ну і, нарешті, досі користується популярністю версія про взяття Києва військами Боголюбського 1169 року як про першу російсько-українську війну (проблема в тому, що тоді проти Києва виступили також князі Вишгорода, Переяслава і Новгород-Сіверська).

Взяття Києва військами Боголюбського 1169 року іноді трактують як першу російсько-українську війну. Малюнок Олександра Шатова

Мені не йдеться про сутнісну полеміку з моїм другом і колишнім колегою, бо він може мати своє бачення, а я своє (хоча нижче я викладу свої аргументи проти «розтягування» часових меж). Однак не можна не зауважити проблеми з формальною логікою такого типу публіцистики: якщо війна триває сто років, то як вона може бути одночасно 300- чи 400-літньою? Усі не можуть мати рацію, отже, хтось помиляється. То де ж ті критерії, за якими можна віддати перевагу одній версії та відкинути інші?

Як на мене, відповідь однозначна: хаос у датуванні викликаний занадто широким трактуванням поняття «війна». Якби ми давали чіткіші визначення війні, конфлікту та боротьбі та менше гналися за гострою метафорою, цієї дискусії взагалі б не було. Конфуцій радив починати виправлення світу з виправлення імен, і тут до нього точно варто дослухатися.

Моя позиція проста: поняття боротьби і протистояння значно ширші за поняття війни, а отже, останнє не може використовуватися замість перших двох. Термін «конфлікт» натомість має настільки багато відтінків, що вживати його без додаткових епітетів теж не варто. Тож коли ми називаємо боротьбу чи протистояння війною, ми лише заплутуємося.

Війна, як уже має бути зрозуміло, є саме зовнішньополітичним насильством, тож коли змінюються суб’єкти цього процесу, змінюється і війна. Війна однієї політії проти іншої й справді може тривати довго, навіть десятиліттями. І можна припустити, що якщо під час війни один з її суб’єктів зникає і замінюється іншим, війна залишається тією самою (принаймні якщо другий суб’єкт так вважає). Наприклад, незалежна УНР «успадкувала» Першу світову від російської імперії, хоча Німеччина «додатково» війни УНР не оголошувала.

Однак якщо на міжнародній арені діють уже два нові суб’єкти, то цілком очевидно, що між ними просто неможливе продовження «старої» війни. Якщо вже доходить до цього, то виникає «нова» війна.

Читайте також: Щодо історії українського визвольного руху на Заході домінують наративи СРСР та РФ – В’ятрович

Саме тому я і не можу прийняти думку, що нинішня війна почалася у грудні 1917 року, тому що ані росія, ані тим більше Україна початку XXI століття не є тими самими політичними організмами, якими були за століття до цього. І хоча відмінностей по суті між тодішньою РРФСР та теперішньою рф не так і багато, формально це різні держави. Заперечувати це в ім’я актуальної політичної кон’юнктури чи заради красного слівця, означає вступати у протиріччя з міжнародним правом та множити хаос. А ще підігрувати російській пропаганді з її наративом про «тисячолітню історичну росію».

І ще менше подібного між сучасною і тодішньою Україною.

Сьогодні, на щастя, існує лише одна визнана у світі Україна, яку підтримує більшість її громадян. А що ж було 100 років тому? Про яку Україну йшлося?

Гаразд, відкинемо тих, хто був за радянські українські республіки, і тих, хто виступав за якийсь статус у складі «білої» росії. Теперішній мейнстрим оголошує той досвід неукраїнським, хоча називати їхній вибір неусвідомленим було б неправильним. Грушевський же повернувся працювати до УРСР! Але добре, знехтуймо ними.

Однаково залишаються ще три чи чотири України, «українськість» яких просто так не заперечиш. Не будемо вдаватися у полеміку, чи була УНР Петлюри аналогічною УНР Грушевського-Винниченка — хай так. Але ЗУНР, всупереч популярним уявленням, не була просто частиною УНР. Так, дві республіки з’єдналися актом Злуки 22 січня 1919 року, але 1920-го союз був розірваний – «західна» армія влилася у Білий рух, а «східний» уряд відмовився від території ЗУНР заради союзу з Польщею. А ще існувала Українська Держава гетьмана Скоропадського, яку багато хто з нинішніх націоналістів не хоче вважати за українську державу, хоча інституційно наша Україна має більше спільного з УД, ніж з УНР. Нарешті, існувала Україна «проти всіх» — стихійна отаманщина. Хай Махна теперішні патріоти проклинають за антиукраїнський характер його діяльності, але безглуздо вважати його, Григор’єва чи інших отаманів росіянами. Усі вони боролися не за росію, а за Україну, хай і радикально іншу.

Як би не ставилися зараз до Махна, очевидно, що він боровся за Україну. Малюнок Олександра Шатова

Усі ці України хоч раз, та й воювали з росією, але врешті всі ті війни завершилися поразками: замість багатьох постала одна радянська квазідержава. І ми сьогодні, хоч би як не було це ганебно визнавати, є правонаступниками УРСР, а не УНР чи УД. Хто не вірить, нехай зазирне у Житловий кодекс, який ще кілька років тому починався зі згадування про Леніна.

Читайте також: В'ятрович: Нам брехали про Крути. Поразки там не сталося 

Отже, ті війни були війнами тих Україн, а наша є війною нашої України. І те, що ворог вважає себе тим самим, що був 100 років тому, нічого не змінює.

Відмінностей між 1917 та 2014 роком більше, ніж подібностей. І загальна міжнародна підтримка України, яка є сьогодні та якої не вистачало нам століття тому, найкраще це підтверджує.

Ще більшою мірою це стосується подій 300- і 500-літньої давнини. Тодішні України ще більше відрізнялися від сьогоднішньої, як і росії. Тоді теж відбувалися війни, які з певним застереженням можна назвати російсько-українськими, але вони завершилися. Жодна з них не триває дотепер.

А от російсько-українська боротьба чи російсько-українське протистояння тривалістю пів тисячоліття — річ цілком очевидна й зрозуміла. Бо дійсно кілька різних московських/російських держав у прагненні встановити контроль над Східною Європою раз у раз стикалися на полі бою з Українами — частинами інших держав або незалежними утвореннями. І оскільки цілі різних російських лідерів щодо України упродовж століть майже не змінювалися, існує певна логіка у тому, щоб об’єднувати різноманітні російсько-українські війни в єдину боротьбу чи протистояння. Її початок можна віднести до 1490-х рр., коли Іван ІІІ підкорив Новгород та заходився «повертати» українські землі Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського на тій підставі, що вони колись входили до складу Русі. Тепер путін використовує майже ідентичні аргументи.

Отже, боротьба одна-єдина, війни різні й окремі, зокрема нинішня.

Коли почалася теперішня війна?

Воєнний досвід більшості українців починається 24 лютого 2022 року. Я сам, на жаль, належу до тих, хто побачив війну значно раніше — у лютому 2014 року в Криму. Але я відстоюю цю дату не через особисту позицію, а тому, що стою за правду і не можу інакше.

Коротко ця правда виглядає так: різниця між 2014 та 2022 роком винятково у зовнішніх ознаках, тобто у масштабі задіяних сил і кількості жертв з обох боків. Внутрішня ж суть однакова.

Нинішня війна почалася у лютому 2014 року в Криму. Малюнок Олександра Шатова

Війна — питання політичної організації насильства, і у 2014 році росія була така ж, як і у 2022-му, те саме стосується і України. Отже, наявна тотожність політичних суб’єктів. Щодо насильства, то це лише у російській пропаганді анексія Криму була «безкровною». Насправді вже 3 березня 2014 року викрали Решата Аметова — першого кримчанина, який виступив проти російського вторгнення, а 15 березня знайшли його тіло зі слідами жорстоких тортур. Убивцями були представники проросійської «самооборони Криму». 18 березня, у день оголошення про «приєднання» півострова до росії, недоброї слави Стрєлков організував штурм однієї з військових частин у Сімферополі, під час якого загинули український прапорщик Сергій Кокурін та волгоградський «козак» Руслан Казаков.

Наступного місяця на Донбасі почалося збройне протистояння українців вже не з проросійськими силами, а саме з російськими найманцями — того ж Стрєлкова. 12 квітня розпочалася Антитерористична операція. Так, формально війну росії не оголосили й досі, але не будемо аж надто буквоїдами. Головне — що мало місце явне політично зумовлене насильство.

Стверджувати, що «справжня» війна почалася у 2022 році — це не лише грати на руку російській пропаганді, але й знецінювати подвиг українських військових за попередні вісім років та у переносному сенсі плювати на могили загиблих. Уже тоді російські ракети почали падати на українські міста, а мирні українці були змушені з валізою в одній руці та дитиною в іншій тікати з обстрілюваних територій. Так, у березні-квітні 2014 року полеглих солдат було 2 та 11 відповідно, і це не до порівняння із втратами у березні-квітні 2022-го, але це були саме втрати на війні. Навіть один загиблий уже жертва війни. А один будинок зруйнований чи 100 — питання масштабу.

То як слід коректно говорити про російсько-українські відносини? Якщо ми маємо на увазі весь період від 1490-х рр. дотепер, то найкраще вживати терміни «російсько-українська боротьба», чи «конфронтація», або «протистояння», що містить низку чітко окреслених війн.

Писати про п’ятсотлітню війну навіть у публіцистичних текстах не варто, бо за цей час Україна неодноразово, подобається це нам чи ні, була союзницею росії.

І навіть термін «столітня війна» більше заплутує, ніж роз’яснює. Наприклад, де у 1970-х рр. точилися бойові дії, хто очолював українські озброєні загони тощо? Дисидентська боротьба була саме боротьбою, і то принципово мирною, владні репресії — репресіями. Нам же не подобається, коли словом «геноцид» позначають підвищення тарифів чи цін на харчі? Тож і словом «війна» не варто легковажити.

З іншого боку, розуміння того, що теперішня війна не перша, що і 350, і 100 років тому попередні росії воювали проти минулих Україн, і справді корисне. Це знання дозволяє нам позбутися зайвих ілюзій щодо кремля, а отже, робить нас сильнішими. Дійсно важливо розуміти наявність історичної колії в російсько-українських відносинах. Існує доведений Пітером Турчиним закон: що більше пролилося крові у минулому, то менше потрібно приводів для кровопролиття у майбутньому. Отже, події початку ХХІ століття мають своє коріння у подіях початку ХХ століття. Але однаково війна 2014 року лише схожа на війну 1917-го, а не є її прямим продовженням.

Бойові дії високої інтенсивності точилися на Донбасі до укладення других Мінських угод, про які домовились путін, Олланд, Меркель та Порошенко. Малюнок Олександра Шатова

Теперішня війна у межах столітнього російсько-українського протистояння почалася 20 лютого 2014 року і пройшла три етапи. На першому (лютий 2014-го — лютий 2015-го) точилися бойові дії як низької (у Криму), так і високої (на Донбасі) інтенсивності аж до укладення других Мінських угод. На другому етапі (березень 2015-го — січень 2022-го) війна продовжилася у формі конфлікту низької інтенсивності (щороку кількість жертв у середньому зменшувалася). Нарешті 24 лютого 2022 року почався третій етап війни, який найкраще назвати повномасштабним вторгненням (у крайньому разі й лише у публіцистиці — великою війною). Кожен із цих етапів можна поділити на періоди, але це вже окреме питання.

Найголовніше, що 24 лютого 2022 року різко зріс лише масштаб війни у територіях, силах і жертвах, але суть її не змінилася. Усі події від лютого 2014-го дотепер продовжують бути ланками одного ланцюга.

Заявляти, що нинішня війна почалася півтора року тому чи понад століття тому — це не лише грішити проти істини чи формальної логіки. Це ще й підігрувати, хай і мимоволі, російській пропаганді. У першому випадку кремлю вигідно представляти події у Криму і на Донбасі громадянської війною в Україні, в якій росіяни не брали участі («відпускники», «нас там нема»). У другому — оголошувати росію тисячолітньою незмінною сутністю, претензії якої світ має поважати просто через традицію.

Не підживлюймо російську брехню!

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube