MENU

"Заборонений" – скорочений варіант нудного роману

599 1

Постер до фільму "Заборонений"

Фільм хутко пробігає всіма важливими віхами життя поета, ніби екранізація параграфу з підручника літератури.

Київ часів хрущовської "Відлиги". У найтихішому вагоні київської підземки аспірант-філолог і поет Василь Стус знайомиться зі своєю дружиною Валентиною. Попереду на них чекають роки розлуки через ув’язнення Стуса, та поки вони ходять на побачення на небезпечні андерґраундні зустрічі його друзів, серед яких – митці та дисиденти-шістдесятники, і танцюють твіст. 

"Заборонений" – це новий фільм від сценаристів "Позивний "Бандерас" Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова та режисера комедії "18+" Романа Бровка. Шлях стрічки на екрани легким не назвеш. Ще до виходу "Заборонений" став приводом щонайменше одного гучного скандалу. Зміни назви та дати виходу, чутки про незадоволену реакцію "Держкіно" на готовий фільм, та, звісно, історія зі сценою з адвокатом Стуса Медведчуком, яку автори спочатку вирізали, але потім повернули під тиском громадськості.

У фінальній версії сцена присутня, утім, вона – настільки незначна та стерильна, що, можливо, вирізати її було б кращим рішенням. Навіть, за ім’ям його не називають, щоб точно не отримати судовий позов. У цьому є певна іронія. Фільм про дисидентів, людей, які протистояли статусу кво, намагається обережно танцювати навколо гострих кутів, щоб раптом не образити деяких впливових людей.

Читайте також: "Доярка з Хацапетівки", лише з актором схожим на Василя Стуса в головній ролі – Кіпіані про фільм "Заборонений"

Як би не намагалися переконати глядача деякі українські режисери та сценаристи у протилежному, кіно про якусь важливу подію чи людину не тотожне цій події чи людині. Це всього лише кіно, до того ж, часом не надто добре зроблене. Воно не заслуговує на якийсь особливий пієтет лише за те, що хтось вирішив виїхати на значущій темі. І оцінювати його перш за все потрібно саме як будь-який інший фільм, без знижок з огляду на прототип.

Отже, чи можна назвати "Заборонений" хорошим фільмом, якщо оцінювати його просто як фільм? Ні. Чи можна назвати його хорошим фільмом про Василя Стуса? Теж – ні. 

У стрічці є один кадр у сцені освідчення під пам’ятником Тарасу Шевченку в парку навпроти Червоного корпусу. На ньому глядачі знизу бачать на тлі неба обличчя Стуса, а над ним – схиленого Кобзаря, який ніби зазирає своєму наступнику за плече. Цей кадр – не тільки найцікавіший з точки зору постановки та незвичного ракурсу, який дивує серед загалом дуже пласкої "серіальної" картинки. Він підсумовує те, як творці "Забороненого" бачать свого героя: ще один "бронзовий пам’ятник" української літератури, класик, персонаж з підручника, збірний образ поета-борця, "Каменяр" і "Кобзар". 

Хоч як не розказували всюди сценарист з режисером, що їх перш за все цікавив Василь Стус як людина, те, що вийшло на екрани, розходиться із цим задумом. Стус у "Забороненому" говорить винятково гаслами, рядками віршів, або кліше з Facebook.

Виконавець головної ролі Дмитро Ярошенко, приголомшливо схожий на поета зовні, щосили намагається не проявляти зайвих емоцій, щоб не порушити цього образу монументальної брили. Хоча часом стримана подача актора додає його Стусу несподіваного сухого сарказму. Та часом поодинока сльоза встигає прокотитися незворушним обличчям поета, доки сцена не закінчується затуханням у чорне. Але лише одна. А то ще глядачі подумають, що Василь Стус був людиною.

Після фільму залишається запитання: звідки це радянське бажання створити з живої людини ікону всіх чеснот? Що ж змушує сучасних вітчизняних кіномитців ліпити з одного з найближчих до нас за часом великих українських авторів рельєф з таблички на будинку "де жив поет"? Ніби немає більше жодних чиновників від культури, які б стояли над душею і вказували додати більше пафосу, більше гасел, більше любові до Батьківщини. Невже самоцензура?

При цьому дісталося не тільки Стусу. Перша поява на великому екрані Алли Горської, видатної та надзвичайної української мисткині, яка заслуговує на власний фільм, зводиться до такого обожнюваного українськими кіноробами безглуздого любовного трикутника між нею, Стусом і його дружиною, та обслуговування поета канапками. 

Поету протистоїть несподівана антагоністка. Звісно, окрім неї, у нас є типові для жанру українського патріотичного кіно лихі КГБісти. Цього разу, щоправда, з несподіваним сюжетним поворотом, який лишає по собі неприємний присмак у роті. Бідолашний Віталій Салій після Муравйова у "Крутах 1918" завдяки невігластву українських кіномитців здобув собі амплуа лиходія-гея. Проте тут він знову своїм талантом підносить сумнівний сценарій наскільки це взагалі можливо.

Але головна противниця героя – це вигадана працівниця НКВС, Віра Холод (Євгенія Гладій), яка приїжджає до Стуса в колонію, щоб підмовити його підписати зізнання. Вона набагато хитріший ворог за того, до якого звикли українські глядачі. Холод – нетипова радянська ланка системи. Вона говорить хорошою українською, знається на поезії і навіть має зі Стусом спільну історію, яка, щоправда виникає постфактум, як рояль у кущах. У кращому фільмі це могло б бути напружене протистояння між рівними противниками, але натомість кожна сцена між Холод і Стусом перетворюється на обмін базових тез російської пропаганди і нотацій сценаристів аудиторії.

Навіть з мовою, творці "Забороненого" примудрилися наплужити. Досі точиться дискусія, чи варто використовувати в історичних фільмах і фільмах про війну російську з субтитрами, чи знімати все українською. І тут творці вирішили всидіти на двох стільцях і прийшли до найгіршого рішення цієї дилеми. Першу половину фільму російську деяких персонажів супроводжують субтитри, але з початком дії у таборі "Заборонений" перетворюється на "Твін Пікс". Актори переозвучили свої російські репліки українською, і переклад потім було накладено згори на російський оригінал. Отриманий результат є настільки дивним і моторошним, що лишається тільки сподіватися, що цей експеримент більше не буде повторюватися. 

Стрічка перемежовується архівною хронікою тих часів. Здебільшого таке рішення дійсно додає фільму атмосфери там, де не дозволяють обмеження бюджету. Документальні кадри режисер використовує переважно як адресні плани, хоча інколи з дивними результатами. Або творці фільму не знають, як працюють адресні кадри, або вони думають, що Алла Горська жила в приміщенні Цирку. 

Крім того, часом виникає дисонанс між Києвом 60-х і Києвом "Забороненого". Костюмерський відділ, схоже, подивився "Стиляг" і вирішив, що саме так й одягалися усі люди в Радянському Союзі у той час. Проте, якщо уважно дивитися кадри хроніки, можна помітити, що це не так.

Це не єдине запозичення. Досить сміливим видається рішення насправді вставити у стрічку фрагмент "Тіней незабутих предків", прем’єра яких теж відбулася 4-го вересня, за 20 років до смерті Стуса. "Заборонений", звісно, аж ніяк не витримує конкуренції з одним з найкращих фільмів свого десятиліття. Перехід від Параджанова до Бровка нагадує знаменитий перехід з сепії у колір з класичного "Чарівника Оз", тільки навпаки. Це коротке нагадування про минулу велич українського кіна залишає по собі жаль, що у цей час можна було б подивитися щось краще.

Читайте також: "Іловайськ 2014": стрічка настільки пронизлива, що будь-які критичні зауваги втрачають свою актуальність

Майже жодна сцена у фільмі не закінчується. Вони всі просто згасають, до того, як отримати хоч якесь логічне завершення чи емоційну реакцію героїв, і ось ми вже в новому місці. Фільм хутко пробігає всіма важливими віхами життя поета, ніби екранізація параграфу з підручника літератури, чи скорочений варіант довгого нудного роману зі шкільної програми. Київ, суд, в’язниця, смерть. 

У цій мішанині досить важко визначити якусь структуру, однак найближче до кульмінації у фільмі підходить протест на прем’єрі "Тіней забутих предків" у 1965-му в кінотеатрі "Україна", у якому, до речі, зняли цю сцену. Було б символічно провести прем’єру "Забороненого" там. От тільки "України" вже немає. Як немає і ще кількох найбільших старих кінотеатрів Києва в центрі міста. Вони всі зачинилися протягом року. Можна було б зрештою проявити позицію і використати фільм як піар-кампанію на підтримку зачинених кінотеатрів. Гнітить думка про те, що, аби побачити, який вигляд мало це культове для українського кіно та Києва місце, майбутнім поколінням доведеться висидіти крізь принаймні першу половину "Забороненого". 

Тим часом одвічні слова поета "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи" лишаються девізом українських глядачів. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Аліна НІКУЛІНА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



38022.txt Открыть с помощью Google Документы Отображается файл "38022.txt"
Правила коментування »  

Новини