Олег Тягнибок на NewsOne

Останні парламентські вибори (2019 року) залишили чимало питань. На рівні ratio на них важко відповісти, хоча й треба, пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Ми змушені шукати раціональність у хаосі емоційності, бо інакше як побачити логіку в зовнішньо аналогічних діях українського електорату…Справді, як зрозуміти, чому в Україні, що воює, прихильників партії відсутнього в країні українофоба Шарія виявилось мало не вдвічі більше, ніж прихильників ВО "Свобода", партії цілком патріотичної, чимало членів котрої загинуло на фронті російсько-української війни? Проте тривожні для "Свободи" сигнали (на які, як здається, в цій партії не звернули уваги) були й раніше.

Приміром, на президентських виборах 2014 року одіозний Вадим Рабінович здобув голосів удвічі більше, ніж два лідери українських націоналістичних рухів разом.

Був іще провал "Свободи" того ж року на виборах до Верховної Ради. Але там принаймні можна нарікати на "зраду" колег помайданівської коаліції та особисто неприхильну позицію Петра  Порошенко, який цілком за Фройдом обмовився про "цинічних бандер", висловивши таким чином своє справжнє, внутрішнє ставлення до українських націоналістів.

Але чому ж знову провал, незважаючи на об’єднання націоналістичних сил? Чимало виборців це об’єднання все одно сприймало як проект "Свободи", й негатив щодо неї поширився на всіх учасників проекту.

Читайте також: Наші праві такі ліві: як Кошулинський підтримав передвиборчу програму Симоненка. ВІДЕО

На підставі того, що сталося, деякі оглядачі стверджують, що нині українське суспільство не потребує націоналістичної ідеології.

Однак держава, що постійно перебуває на межі втрати своєї державності, що воює проти російської агресії, не може не потребувати націоналістичної ідеології, що в такій ситуації є абсолютно природною реакцією. За часів Януковича "Свобода" мала фракцію в парламенті, то був успіх, але партійний менеджмент виявився бездарним, й успіх не вдалося розвинути.

Зоряним часом для "Свободи" могли стати Майдан, Революція гідності та початок російської агресії. Але на Майдані лідери "Свободи", як практично всі інші керівники опозиції, справляли враження людей нерішучих і розгублених, які бігали на перемовини з Януковичем, а  потім транслювали почуте там майданівським масам. Проявилося те, що в українській політичній традиції називається "назадництвом": це коли лідери замість вести за собою маси плентаються десь за ними.

Погано для "Свободи" спрацював і квотний принцип розподілу посад після Майдану. Запропонований ними генеральний прокурор Махницький виявся вельми неуспішним і швидко пішов геть, не встигнувши нічого зробити. Запропонований "Свободою" міністр оборони Ігор Тенюх також не зміг опанувати ситуацію на початку війни.

До "Свободи" зверталися політики й державні діячі із пропозицією, враховуючи специфіку ситуації, замінити адмірала Тенюха армійським генералом, наприклад, генералом армії Радецьким, який мав досвід командування великими сухопутними з’єднаннями, зокрема танковою армією. Але, як кажуть, Олег Тягнибок тримався за партійну квоту, пояснюючи відмову від кандидатури Радецького небажанням псувати відносини з адміралом Тенюхом.

Це поведінка нетипова для українських націоналістів, які декларують найвищою своєю цінністю націю та державу. На цьому тлі особисті стосунки не можуть мати пріоритет. Війна, революція – це ідеальний час для політичної кар’єри націоналістів, проте "Свобода"  не змогла скористатися можливостями, залишившись у тіні Порошенка, продемонструвавши нездатність ефективно діяти в надзвичайних обставинах, до яких "Свобода" виявилася  не готовою.

Читайте також: Заяви Зеленського про боротьбу із Медведчуком розходяться з його діями

Проте найбільшу "ведмежу послугу" "Свобода" зробила сама собі, активно співпрацюючи з антиукраїнськими телеканалами.

Замість демонструвати осібність, окремішність, власну політичну винятковість, свою позицію лицарів України без страху й докору, "свободівці", бігаючи на промосковські телеканали, піднімаючи їхній рейтинг своєю присутністю, показали, що вони такі ж як усі опортуністи та пристосуванці в брудному болоті вітчизняної  політики.

І що мали думати представники патріотичного електорату, споглядаючи Олега Тягнибока, Андрія Іллєнка, Юрія Левченка й інших у відповідних студіях в оточенні лютих ворогів України, патентованої агентури Кремля? Невипадково з’явилися в громадському обігу поняття "корумповані націоналісти", "салонні націоналісти"…

А ще огидніше було спостерігати, як під час кволих спроб постмайданної влади змусити прокремлівські телеканали поводитися бодай трохи пристойніше, на їхній захист кидалися представники ВО "Свободи", доводячи, що це "хороші канали". Чому "хороші"? А тому, що запропонували на свої ефіри "свободівців"…

Тягнибок на критику такої позиції свого членства публічно заявив, що вони використовуватимуть будь-які способи, щоб донести свої ідеї до народу. Ну що, донесли? Ще древні богослови сформували максиму: "Не засідай у раді нечестивих!"

Чи можна уявити Степана Бандеру, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, які б із метою "донесення ідей" виступали на антиукраїнських радіостанціях, в антиукраїнських газетах, брали участь в антиукраїнських імпрезах? Не можна. А для Тягнибока – це нормально. Але провінційна-банальний маккіавелізм "Свободу" не врятував… Аби змінити українське суспільство, спочатку сама "Свобода" повинна фундаментально змінитися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube