Мабуть, якби лінгвістичні терміни могли говорити, то саме ці два ходили б до психотерапевтів і виливали свій жаль – їх-бо плутають найчастіше, їх-бо навіть не намагаються розділити, їх-бо вважають взаємозамінними і взагалі повними синонімами.

Тож ця колонка має на меті провести сегрегацію термінів.

До XIX століття це справді були синоніми: з грецького διγλωσσία (дві мови) стала англійським bilingualism (ті самі дві мови). Аж на початку XIX століття Вільям Амброуз Марсе, лінгвіст-сходознавець, в процесі вивчення арабських говірок, виокремив два окремі поняття – білінгвізм та диглосія. А через 50 років вивченням диглосії зайнявся Фергюсон, який, власне, і обґрунтував принципові відмінності понять.

Отже, почнемо з білінгвізму, якому дістався кращий шмат пирога і про нього, здається, знають усі. Що ж таке білінгвізм (двомовність) або мультилінгвізм (багатомовність)?

Якщо коротко, це здатність розмовляти двома чи більше мовами на рівні носія.

Однак увага, важливий момент, про який часто забувають у дискусію про білінгвізм: ті, хто за рідну мають, скажімо, англійську, а в школі вивчали французьку і навіть опанували її настільки, що можуть читати "Мадам Боварі" без словника (і розуміти!), не є білінгвами. Вони просто добре вчились у школі, як влучно пожартував Джошуа Фішман, лінгвіст, що вивчає феномен білінгвізму та диглосії.

Читайте також: Коли починати вчити мову, щоб говорити нею як рідною

Вчений наголошує, що володіння мовами має бути на рівні носія, тобто вони мають бути засвоєні мовцем у віці від до трьох років – це буде ранній симетричний білінгвізм; у віці до 12 років – це буде пізній асиметричний білінгвізм із однією домінантною мовою, яка була засвоєна мовцем до трьох років. Форми білінгвізму також можуть бути різними:

• координативний білінгвізм, наприклад, передбачає однакове використання мов, що в реальному житті трапляється якщо не ніколи, то напрочуд зрідка;

• субординативний білінгвізм, натомість, зустрічається набагато частіше, а якщо вже зовсім відкинути обережність формулювань науковців-лінгвістів, – то завжди. Одна з мов зручніша/легша/природніша/функціональніша для мовця і нею користуються охочіше та частіше;

• природний білінгвізм притаманний тим мовцям, котрі виросли у двомовній сім'ї, де мати розмовляє мовою L1, а батько – L2. Цифри присвоєні невипадково, адже мова, якою розмовляє матір, запам'ятовується дитині до трьох років краще, ніж мова, якою розмовляє батько, навіть якщо батьки спілкуються з малям однаково якісно та часто. Винятком з правила є лише ті ситуації, коли мова соціуму, L3, дорівнює мові L2, – тоді правило материнської мови не обов'язково спрацює.

• ситуативний білінгвізм можливий тоді, коли успішна соціалізація – садочок, школа, робота тощо – може відбутися лише якщо людина вивчить мову соціуму. Мовець вивчає її, маючи чітке усвідомлення, для чого вона і використовує її як інструмент соціалізації.

І ось тут саме час згадати про термін диглосія. Саме у цій площині – індивіда та соціального – перетинаються інтереси цих термінів і виникає непорозуміння: де що і яка між ними різниця.

Білінгвізм можливий в рамках найменшої соціальної одиниці – сім'ї, а диглосія – це феномен ширшої взаємодії. Окремо взятому індивіду диглосія не потрібна. Це мова, якою ми говоримо до чужих, щоб скидатись за своїх і отримати бажане.

Диглосія – це коли мовець знає, що якась мова висока, а якась – низька. Це можуть бути не різні мови, а варіанти однієї, як от у кхмерській чи німецькій.

Читайте також: Здорові та щасливі: як на нас впливає вивчення іноземної мови

Якщо дуже спростити, то висока мова – це мова дикторки BBC, а низька – це те, як вона розмовлятиме із своїми друзями в пабі після третьої пінти пива або на сімейному обіді із тітками та дядечками.

Як тільки дикторка з'явиться у камері, вона знову перемкнеться у режим "читаю новини" і говоритиме високим регістром мови.

Вільям Марсе, вивчаючи арабські мови, зауважив, що різномовні групи перемикаються на "економічно вигідну мову" чи інваріант мови, коли треба щось владнати – купити, продати чи про щось домовитись.

Диглосія – це вибір мови спілкування у ручному режимі. Він завжди осмислений і усвідомлений, він не залежить від мовних уподобань, а виключно від вимог суспільства у конкретний момент.

Ми щодня вдаємося до практик та стратегій диглосії. Це така собі мовна мімікрія, яка нам потрібна, щоб бути або принаймні здаватись своїми.

Я не раз зауважувала, як щойно зійшовши з потяга Единбург-Лондон, мовці згадують, що час перемкнутися з дзвінкого -р- на м'якше, забути про укання і почати окати, а то лондонці сміятимуться.

Та що там, київський потяг теж часто вмикає у мовців режим диглосії! Але, пам'ятайте, – аж ніяк не робить їх білінгвами.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube