Я ненавиджу сюрпризи. Словосполучення "а тебе чекає сюрприз" сприймаю з жахом. І, знаєте, справа зовсім не в тому, що я часто отримувала неприємні сюрпризи. Скоріше неочікувані. І про реакцію на них – трохи пізніше.

Справа в тому, що я сама готувала, дарувала, влаштовувала сюрпризи своїм рідним і близьким. На мій погляд, досить приємні сюрпризи. Але чим більше я застрягаю в цій темі, тим більше переконуюсь, що навіть приємні сюрпризи бувають непотрібними. Або невчасними. Або навіть жорстокими. 

Одного разу ми з чоловіком вирішили без попередження прилетіти до доньки на день її народження. За 8 тисяч кілометрів. Якщо врахувати, що ми зідзвонюємося щоденно, а іноді й по кілька разів за день, то нас чекав ще той квест. У транзитному аеропорту ми чемно брали слухавку і бадьоро рапортували, що "тато зайнятий, а у мами конференція у Львові, тому перетелефонуємо пізніше". 

Наш літак запізнювався, доньчин чоловік поїхав нас зустрічати. Коротше, коли ми приїхали до будинку, світилося лише вікно спальні. Ображена на весь світ донька збиралася вже лягати спати. І тут – тадам! – ми. 

Після секундного шоку донька розплакалась. Навіть розридалась. І я, якщо чесно, розгубилася. 

Звісно, вона була рада цій нашій незаплановано-імпровізованій поїздці. Звісно, її ще пару днів переповнювали емоції. 

Читайте також: Народжені у 80-х: за чим вони сумують та про що жалкують

Але тоді я подумала, що не варто так робити. І я б точно не хотіла, щоб хтось із моїх найрідніших прилетів-приїхав без попередження. Бо якось воно… нечесно, розумієте? Ти стаєш емоційно вразливим, навіть емоційно оголеним. Незахищеним. І ти не можеш втримати серце, яке заходиться від шквалу емоцій. Навіть якщо ці емоції позитивні. Вмерти від радості – пам’ятаєте?

Іншого разу, коли мій чоловік категорично відмовлявся гучно святкувати свій день народження, я все-таки вирішила зробити по-своєму. Чоловік пропонував посидіти десь вдвох, я погодилась і … почала готувати інший план. Надивившись американських фільмів. Пам’ятаєте, де приходить винуватець торжества додому чи на роботу, нічого не підозрює, а тут раптом відчиняються двері – і всі рідні або колеги вистрибують з кульками і привітаннями? 

Усі наші друзі знали про сюрприз, вони заздалегідь приїхали в обумовлене кафе, свої авто припарковували де завгодно, щоб чоловік завчасно не помітив. Вимкнули світло, приготували хлопавки і музику. 

А ми тим часом зустрілися і поїхали в те саме кафе "святкувати вдвох". Протягом дня я була на грані провалу. Спочатку моя подруга подзвонила привітати мого чоловіка і, прощаючись, випадково пообіцяла: "Ну, ми ж сьогодні побачимось!" 

– Сьогодні? – перепитав чоловік. І уточнив: – Я чогось не знаю?

Та почала виправдовуватись, що обмовилась. 

Він мені подзвонив і уточнив: "Я точно все знаю про сьогодні?"

Я, зберігаючи спокій, збрехала, що так, звісно. І вже коли ми їхали в кафе, почала вдавати ображену, пропонуючи змінити місце локації та скасувати завчасно заброньований столик, "якщо ти мені не віриш". 

Не вірив він правильно. Побачив вимкнуте світло в залі кафе – і зупинився на порозі. Але вже було пізно. У цей момент відчинилися двері, засяяло світло, хлопавки вистрілили, усі прокричали "з днем народження!" – і моєму спантеличеному чоловікові нічого не залишалось, як приєднатися до святкування. До святкування свого власного дня народження, який він точно планував святкувати по-іншому. 

А я ще місяць допитувалась, чи точно йому сподобалось? Бо всім сподобалось. І мені сподобалось. А йому – не думаю. Зрештою, він мене заспокоїв: "Було класно". 

Так, було непогано і весело. Питання лише в тому, чому я вирішила, що маю право за іншу людину вирішувати, як їй святкувати чи не святкувати власний день народження? 

Мене це і досі муляє. Бо я точно б не хотіла, щоб такий "сюрприз" влаштували мені. То чому вважала за необхідне експериментувати зі своїми рідними? 

Мені колись родичі притягли на день народження величезну коробку. Телевізор. З розмірів коробки було зрозуміло, що там – величезний екран. Мені не потрібний був телевізор. Але, певне, як подарунок – нормально. Родичі ж старалися. Вони всі в цей момент сиділи за святковим столом і зацікавлено спостерігали за моєю реакцією. Я відкрила коробку. І там знайшла ще одну. І далі – ще одну…

Ви здогадалися вже, певне, що там не було телевізора. На самому дні тієї величезної коробки знаходилась якась непримітна пласка штука в сірій обгортці. Я, намагаючись ввічливо посміхатися (насправді – придуркувато), відкрила ту обгортку. А там – прекрасний ноутбук. Справді прекрасний. І білого кольору, як я і хотіла. 

Щоб ви розуміли, що якби я в той час проходила кастинг на роль вдячної іменинниці, то я б його провалила.

Так, я дякувала і всміхалась. А десь там, навіть не на денці серця, а з самого верху, було дитяче і тотальне розчарування. Мені точно не був потрібний телевізор. І мені точно був потрібний ноутбук. І саме такий – за розмірами, кольором, вагою… 

Чому ж тоді я відчувалась ображеною весь вечір і потім, ще й досі, згадую свої емоції та відчуття?..

Колись мій чоловік, сяючи, протягнув мені коробку нової моделі айфону. "Ой, це ж дорого", – сказала я свою улюблену фразу. До речі, точно так першою фразою це промовляє моя мама, коли я їй щось дарую. І мене це страшенно дратує. Але це вже тема іншої колонки.

Так-от, айфон у мене був, і майже актуальної моделі. І мені точно не потрібно було терміново дарувати найновіший. Усе це пролинуло в моїй голові, поки я відкривала упаковку. А там – маленький пакуночок. З дуже гарним діамантовим перснем. Сюрприз? Звісно! Але мені було дуже тяжко справитися з розчаруванням…

Тому я не люблю сюрпризи. Категорично. З роками все більше в цьому пересвідчуюсь. Навіть якби мені подарували навколосвітню подорож, не питаючи мене про це, не попереджаючи, не враховуючи мої плани, я не знаю, чи стало би це для мене щастям? І це при тому, що подорожі, польоти, пригоди, нові враження і нові країни – моя пристрасть. 

Я не люблю, коли в мою картинку світу втручаються навіть із найпрекраснішими мотивами і намірами. Коли змушують мене проживати штучну емоцію, щоб нікого не образити.

Я тепер намагаюся дуже акуратно обходитися з сюрпризами для інших людей. Навіть для найрідніших, які апріорі можуть витримати багато що. І не образитися. І достойно прожити "сюрпризні" моменти. 

Я не знаю, як ви, а от я багато років жила в парадигмі "дарувати гроші – моветон". Тому що "тобі лінь думати і хочеш просто відкупитися". Тому що "не хочеш витрачати свої зусилля і думати". Ну, і так далі. Але зараз, аналізуючи свої відчуття і почуття з приводу подарунків-"сюрпризів", ловлю себе на страшенно крамольній (з точки зору моїх виховних установок) думці: а найменше з подарунків – "сюрпризів" мене дратували гроші. Звичайний міщанський конверт із вибачливими словами: не встигали щось тобі підібрати, ти не образишся? Ні, звісно, ні. Часто той конвертик був вчасним, щоб залатати дірку в особистих фінансах. Або ж подарувати собі сеанс незапланованого, але чудового масажу. Або піти і накупити книжок. Або місяць пити смачну каву в кав’ярні поруч із будинком. 

Читайте також: Наші матері не могли нас навчити любити самих себе. Такої опції не було навіть у їхній свідомості – письменниця

Такі гроші ні до чого не зобов’язують. І я сама тепер не соромлюсь запитати-запропонувати: а ти не проти, якщо я не буду нічого придумувати і дарувати тобі сто перший підсвічник і просто подарую суму, яку можу, а ти вже сам / сама вирішиш, що з тим робити?

У моєму випадку це спрацьовує. Колись я вже завела таку традицію: коли святкувала черговий день народження і попросила не дарувати мені квітів. І пояснила: ваші квіти – то моя зайва морока. Після свята я маю повзати на колінах по кухні й розпаковувати букети. Потім маю знайти купу ваз і трилітрових банок (ні того, ні іншого у мене не буває достатньо), або чогось, що придатне для наповнення водою, щоб розіпхати ті квіти. Потім стежити хоча б кілька днів за тим, щоб квіти не загинули. Потім ото все виносити на смітник…

Щоб ви розуміли, мої друзі дуже радо сприйняли прохання: "Нарешті хоч хтось це озвучив!" Бо, виявляється, купувати квіти – то ще та морока. Як, правило, в останній момент. Зазвичай це все коштує багато. Зазвичай всі розуміють, що букети в квартирі – ще той клопіт, а напівмертві суцвіття – жалюгідне видовище…

Щоправда, відтоді всі мої друзі щиро впевнені, що я не люблю квіти. Люблю. Але не часто і ті, які люблю чи обираю сама.

Ну от, почала за сюрпризи, а закінчила подарунками. Можна, звісно, розслабитися. І не заморочуватися. І просто сприймати те, що ти не можеш змінити. Або не хочеш.

А можна ще спробувати проаналізувати свої емоції та бажання. І реакцію на дії інших. І зрозуміти досить банальну річ: я таки не люблю сюрпризів. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube