MENU

Народжені у 80-х: за чим вони сумують та про що жалкують

760 0

Народжені у 80-х

"Коли я була молодою, то…" – ця фраза якнайбільше пасує бабусі, яка сидить на лавочці біля будинку й усім набридає своїми оповідями. Якось непомітно, перейшовши 30-літній рубіж, зловила себе на думці, що і я часто пригадую давноминулі дні...

Правда, ці спогади не набридливо-повчальні, а як щось дуже щемливе, тендітне, оповите серпанком юнацького максималізму. Осінь – найліпший час для спогадів. Отож, народжені у 1980-х роках. За чим вони сумують та жалкують найбільше?

Дивовижно, однак я зовсім не сумую, що в часи мого дитинства не було мобільних телефонів, Інтернету, соціальних мереж. Не було – і добре. Не сумую, що життя в 1980-1990 роках було для мене, як і для більшості українців, напрочуд скромним. Не було усіх тих смаколиків, які є зараз. Найсмачніші ласощі в часи мого дитинства – це хліб з варенням та стакан молока. Це вже потім будуть перші жуйки, розчинні напої Yupi та Invite (як ми могли таке пити?), маргарин Rama, перші закордонні шоколадки та банани (“Та нашо мені ті банани? На смак як наш гарбуз чи диня”, – казав мій дід, вперше спробувавши цей закордонний фрукт).

Діти, народжені в 80-90-х роках, ще застали оті магазини “Овочі та фрукти”, де смерділо тухлою капустою та гнилою картоплею. Неймовірно, однак я дуже чітко пам’ятаю той запах “радянщини”, і навіть зараз його ні з чим не переплутаю. А ще люди мого покоління пам’ятають універсами, де доводилось довго стояти в чергах за хлібом. Згодом ці магазини почали переробляти в мережі великих супермаркетів. Гадаю, мало хто сумує за духом епохи, яка минала та епохи, яка починалась: усі ми пам’ятаємо мізерний вибір продуктів та речей, а ще – заклопотаних батьків, яким доводилось перелаштовувати своє життя.

Читайте також: Зоя Казанжи: Коли ти не віриш сама в себе

Я не жалкую, що взуття та одяг найчастіше купували на Троєщинському та Святошинському базарах. Тоді для мене це не мало ніякого значення. А ще я і досі пам’ятаю фразу “дєвочка толстий” від продавця на базарі, який довго не міг знайти джинсів мого розміру. Тоді з покупцями не церемонились, як зараз. Ставай голими ногами на брудну картонку, тебе прикриють якоюсь ганчіркою і швидше приміряй обновку, щоб не замерзнути на морозі. “Женщіна, брать будєм”, – це теж запам’яталось. Нова річ – це завжди невеличке свято, навіть якщо її купили на базарі. Однак найголовніше те, що мама була поруч і можна було з нею вдосталь наговоритись, коли йшли з покупками додому та їли морозиво. Вдома – інші турботи, а зараз – розмови та маленьке щастя.

Не жалкую за тим, що в 90-х роках часто вимикали світло. Особливо любили це робити напередодні Нового року. “Мережі не витримують” – так нам пояснювали. Знаєте, я навіть була б рада, якби й зараз вимикали електрику напередодні того чи іншого свята: зупинити потік думок, поговорити з родиною – це набагато цінніші речі, аніж спечена курка, рибні котлети та гумористичне шоу на телебаченні. Вимкнена електрика – профілактика почуттів.

Мене тоді засмучували інші речі. Зокрема, моє перше нерозділене кохання. І те, що я ніяк не могла зізнатись у цих незбагненних для мене почуттях. Тоді, коли мені було чотирнадцять-шістнадцять, у моєму серці було стільки драматизму, що його вистачило б на кілька ролей у сльозливих телесеріалах. Ну навіщо наділяти перше кохання такою екранною трагічністю? Я жалкую, що стільки молодої енергії витратила на оце безглузде оспівування-оплакування свого першого кохання.

Шкода, що мої батьки дуже рідко говорили, що пишаються мною і вірять у мої сили. Ми майже ніколи не спілкувались про те, що болить найбільше. У нашій родині не було традиції вечеряти разом, кожен їв наодинці, точніше – з книжкою чи газетою. Знаєте, дівчата та хлопці, які народились у 1980-х роках, дуже рідко були відвертими зі своїми татами та мамами. Емоційна близькість дітей та батьків – це не про нас. “Я не можу просто так підійти та обійняти свою маму”, – сказала якось моя подруга. Між батьками та дітьми панувала скоріше відчуженість, аніж щирість. Кожен жив своїм окремим життям.

Жалкую за тим, що так і не пішла на айкідо, бо засоромилась, адже мені хтось із дорослих сказав, що для дівчини це недоречно, бо “розіб’ють носа, кому ти така погана треба будеш?” В юні роки такі в’їдливі ремарки сприймаєш дуже болісно.

Тоді ще не вміла бачити, де справжнє, а де – штучне. Жалкую, що була згрубілою до своїх родичів, рідко обіймала бабусю та дідуся, рідко телефонувала тим, хто любив мене найбільше у світі.

А ще жалкую за тим, що одного разу порізала ножицями десятки красивих та яскравих книжечок. Хороші дитячі видання перетворились на безглузді шматочки паперу, які я потім викинула у смітник.

Читайте також: Наші матері не могли нас навчити любити самих себе. Такої опції не було навіть у їхній свідомості – письменниця

Жалкую за тим, що коли стала старшою, крізь пальці пропускала можливості подорожувати Україною. Відкладала на потім, яке ніколи не настало. Замість прогулянок з друзями обирала перегляд молодіжних серіалів. У моєму житті було мало пісень під гітару та ночівель в наметах. Цього ніколи не буває забагато.

Іноді пригадую той період, коли можна було зайти в гості просто так і коли мене теж провідували абсолютно спонтанно. Не було ритуалу попереднього узгодження, приготування “столів” і ретельного вимивання вікон – друзі навідувались, відчиняли холодильник і робили собі бутерброд з ковбасою. Бувало приносили з собою соняшникове насіння, яке купували у бабусі біля метра, і ми годинами спілкувались, іноді переглядали фільми жахів. Зараз не заведено зустрічати гостей із пустим холодильником, а тоді ніхто про це не турбувався, також ніхто не звертав уваги на рівень чистоти підлоги чи кількість розкиданих речей.

Гадаю, усі з мого покоління жалкують за тим, що старіють наші батьки, старіють їхні мрії – і нічого з цим не можна вдіяти. Життя триває – ми не здатні зупинити час, але можемо зупинитись самі, щоб пригадати та усміхнутись, щоб провести час з рідними та говорити про те, що насправді важливе.

Порившись у закутках пам’яті, кожен може знайти щось щемливе, що проймає до самого серця. Іноді це те, про що жалкуєш, іноді те, що окриляє. І саме восени хочеться згадувати, переглядати старі комедії, читати пригодницькі історії, слухати кумедну музику 90-х та, зрештою, пригадати своє перше кохання. Іноді варто згадувати, щоб достойно оцінити те, що є зараз.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Наталія ЦІЖМАН, Український інтерес


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини