З ліфтового дзеркала на мене дивилась тьотка – втомлена й сумна жінка у безрозмірній сукні, для якої маркетологи-дизайнери-стилісти вигадали стиль бохо, з фігурою, яка почала змінюватися і яку так зручно ховати в складках того прекрасного бохо…

Тією жінкою я точно не хотіла б бути. Але то була я.

Я прочитала сотню книжок і тисячу статей про те, як і чому треба любити себе. Я брала аркуш паперу, ділила його навпіл, старанно виписувала свої плюси й мінуси, потім частину з мінусами викидала, а ту, що з плюсами, носила з собою, перечитувала. Але то був просто текст, перелік – про когось іншого, не про мене. Я слухала компліменти і щирі захоплення тим, що я робила чи якою була, але ніяковіла й відмахувалась обома руками: ой, ну що ви! Не вигадуйте, у мені немає навіть частинки того, про що ви кажете!

І от я, доросла жінка, мені 51 рік, важу 65 кілограмів, зріст – 163 сантиметри, сиджу за своїм ноутбуком, щоб написати вам про те, як я себе не люблю.

Моє життя – це дорога до усвідомлення нелюбові до себе. Моє життя – про нехтування власними інтересами. Про необхідність подобатися чужим і заслуговувати на позитивну оцінку тих, хто просто йде повз тебе й кого ти ніколи більше не побачиш. Про необхідність наступати на горло власним бажанням. Про неможливість мрій, бо твої мрії завжди йдуть урозріз із тими, хто тебе оточує. Про дискомфорт усередині самої себе й необхідність робити багато речей, які потрібно робити, бо так треба, так робили до тебе.

Читайте також: Мистецтво залишатися собою

А конкретний червоний вогник у мозку загорівся через банальний випадок. У мене боліла рука. Ну, як боліла – тихо собі нила, відгукуючись гострим болем на будь-який необережний рух. Мало би пройти саме, правда ж? Я її дбайливо бинтувала, коли не забувала. Купила мазь, порадившись із аптекаркою й розказавши їй про симптоми.

Коли бинтувала, ставало гірше. А мазь спалила мені шкіру на зап’ясті. Потім виявиться, що ні те, а ні інше не можна було робити категорично.

Через місяць я пішла до лікаря. І лише тому, що вже почало боліти по-дорослому.

Я не знаю, як вам, а мені поки що в житті на лікарів щастило завжди. От і цей виявився чудовим. Пара тестів, розмова – і є діагноз. Я потім той діагноз через симптоматику перевірила гуглом, звісно. Усе збіглося. Лікар виписав комбінацію з двох видів пігулок, пояснивши, навіщо вони мені потрібні. І порадив носити ортез – це тепер я знаю, як називається пристрій для жорсткої фіксації великого пальця без перетискання кисті руки.

Я вийшла від лікаря. Купила пігулки. Наступного дня швидко знайшла ортез. Поїхала купувати в магазин медичної техніки. Мені ідеально підійшов іспанського виробництва. Я його вдягла. І видихнула.

Виявляється, елементарні прості речі можуть кардинально змінити твій стан на кращий, якісніший.

Якщо ви думаєте, що таке безвідповідальне ставлення до себе – лише "жіноча проблема", то ви помиляєтесь.

Мій чоловік пішов до клініки за кордоном – у нього страшенно розболілася теж рука. Пішов він туди разом із донькою. Після візиту мені передзвонила вражена донька: "Мамо! Ти уявляєш?! Лікарка питає тата, як довго в нього болить рука, а він відповідає їй, що кілька років! Ти уявляєш?! Та лікарка дивилася на нас, як на божевільних! Ну як так?! Як так?!"

Варто сказати, що лікування було простим – чоловікові показали комплекс спеціальних вправ, які він сумлінно виконував. Біль минув десь за місяць. Вправи він робить донині.

І от такі випадки – про нелюбов до себе. Про нехтування своїми потребами, болем, проблемами, бажаннями.

Я сама лише збираюся себе полюбити. І я розумію все мозком. Теоретично. Знаєте, як я це формулюю? Дуже просто: от треба мені схуднути, щоб бути як колись – стрункою, влазити в старі джинси. Тоді я щось собі куплю гарне, сама собі подобатимуся й любитиму себе – оновлену й худу.

Річ у тім, що тією, колишньою, я ніколи не стану. І не влізу більше в старі "худі" джинси. І я дуже добре пам’ятаю, що я й тоді собі не подобалася (читайте – себе не любила), коли моя вага була 55 кілограмів. Бо річ не в зовнішності й не у вазі. Річ у нелюбові.

Наші матері не могли нас навчити любити самих себе. Такої опції не було навіть у їхній свідомості. Як навчити того, чого немає?!

Нас учили страждати. Відкладати гроші неодмінно на "чорний день". Доношувати речі, а не балувати себе обновками. Не сміятися без причини. Учили, що життя – це тяжко. Треба виживати. Треба хату. Треба економити. Треба надійну професію, а не якесь там мистецтво чи, не дай боже, вірші писати.

Нас не вчили раціонально вести бюджет. Розуміти й тримати власні межі. Дослухатися до свого тіла й розуміти його. Не душити своїх емоцій. Радіти й посміхатися просто так, без причини. Жити і для себе теж, а не для дітей, справи, майбутніх звершень, щоб сусідам подобалося.

Нещасні, нелюблені, непізнані самі собою матері й батьки не можуть ростити щасливих дітей. Круговорот нелюбові в природі. Небагатьом дано це зрозуміти, на жаль. І лише одиницям вдається вирватися з того виру.

Ми любимо постити картинки з мотиваційними розповідями про те, як мама зачинилася від дітей у кімнаті й певний час не виходила звідти. А коли відчинила двері, то здивовані діти побачили свою маму, яка пила чай і їла тістечко. І та мама їм сказала: "Я роблю вам щасливу маму!"

І коли моя донька мені каже, що для неї важливо вчасно поїсти, і йде їсти, я починаю голосити так, неначе кінець світу вже настав: "Як ти можеш їсти, коли в тебе ще діти не нагодовані?"

Оце одвічне – щоб були діти нагодовані, – найдурніше, на що не варто витрачати навіть слів. Ти сама маєш бути здоровою, ти сама маєш уміти задовольняти свої потреби, ти сама маєш розуміти свої бажання, бо інакше як твої діти того всього навчаться, маючи перед очима абсолютно інший приклад?!

Читайте також: Вчуся бути вільною та розділяти відповідальності з іншими – письменниця

До речі, моя донька, коли народила першу дитину й начиталась українських і російських сайтів про материнство, так і робила – з немовлям на руках літала по хаті, не маючи часу на себе. Бо ж материнство – то страждання й подвиг. Або щось інше. Але точно не радість і не наповненість позитивними емоціями.

З двома наступними дітьми вже було по-іншому. І я, тяжко відриваючись від страждань, до яких мене привчали змалку вдома й навкруги, розумію, що вона все робить правильно. І радію, що шлях пізнання й любові до самої себе в неї, здається, буде коротшим.

Любити себе тяжко. Не приносити себе в жертву обставинам, іншим, нехай і найдорожчим людям, не дозволяти нехтувати собою, не залежати від чужих думок про тебе – це те, що майже відсутнє в нашій ментальності.

Я дивлюся на себе в дзеркало. Велика частина мого життя, більша частина, пішла на спробу пізнання самої себе. Лише на спробу. Тому що я досі не можу пробачити сама собі багато різних косяків і травматичних досвідів. Замість того щоб сприйняти все це як частину самої себе. І полюбити себе – таку, яка я зараз. Тьоткою в сукні стилю бохо. Втомленою й сумною. Яка досі хоче схуднути, бо здається, що тоді її життя стане іншим…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube