Нещодавно українцям показали художній фільм про нього – незламного і забороненого. Його зіткане з драматичних сюжетів і трагічних сторінок життя заслуговує не на одне кіно. Окрему картину можна зняти про його повернення додому в цинковій труні з далеких уральських боліт, через чотири роки після смерті.

Невдовзі мине 30 років із часу, як Василь Стус разом з ідейними побратимами Олексою Тихим і Юрій Литвином (померли на рік раніше за Стуса, у 1984 році) навіки лягли в рідну українську землю. Перепоховання дисидентів відбулося на столичному Байковому кладовищі 19 листопада 1989 року. Сама ж історія повернення їхніх тлінних останків була доволі тривалою, лишень практична реалізація задуманого розтягнулася майже на три місяці. 

Демократичні перетворення в СРСР за перебудови докотилися не в усі куточки країни і торкнулися не всіх. Палиці в колеса цієї "святої справи", як назвав її письменник Володимир Шовкошитний, встромлялися регулярно. У найгуманнішій країні світу заборонялося забирати тіла померлих в’язнів до завершення терміну їхнього ув’язнення. Практичного сенсу нуль, натомість суцільне блюзнірство й знущання над почуттями рідних. 

Читайте також: Свобода слова в Україні – реальна чи примарна

Саме рідні Стуса і Тихого ініціювали перепоховання, пізніше зайшлося і про Литвина, в якого залишилася старенька мати. Створили оргкомітет, зібрали гроші. З уральського Чусового, де вже ліквідували катівню для особливо небезпечних державних злочинців-рецидивістів, отримали офіційні дозволи із запевненнями сприяти справі ексгумації. У кінці літа 1989-го Володимир Шовкошитний вилетів зі спекотного Києва до холодної Пермі. Він був організатором перепоховання і директором документального фільму про Стуса. 

По прибутті виявилося, що ніхто й не думає сприяти справі. У Чусовому українцю об’явили про складну епідеміологічну ситуацію, а, значить, відкопувати тіла зась. Мешканці ж містечка про жодну епідемію й не чули. Довелося викликати з Києва знімальну групу на чолі з режисером фільму Станіславом Чернілевським і зафіксувати на відео роботу міських громадських закладів: шкіл, дитсадків, кафе.

Як запевнив колишній в’язень Василь Овсієнко, насправді там тривала антиукраїнська чума. Саме пан Овсієнко показав авторам фільму покинуту в’язницю, в якій сидів разом із Василем Стусом, Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом. Українці також зняли на плівку цвинтар у селі Копальному, де були поховані Стус і Литвин (Тихий помер у лікарні в Пермі, де його й поховали), доглянули їхні могили.

Перша поїздка була невдалою. До другої Володимир Шовкошитний підготувався серйозніше. У Москві заручився підтримкою керівництва творчих спілок СРСР – письменників, журналістів, кінематографістів. Листи-звернення продублював у Києві – від українських творчих організацій. Справі посприяли народні депутати ВР СРСР Борис Олійник, Юрій Щербак, Михайло Бєліков. А режисер фільму "Як гартувалася сталь", директор Київської кіностудії ім. Довженка Микола Мащенко адресував телеграму Пермській обласній санепідемстанції. Це мало розсунути стіни байдужості і саботажу, підперті спинами уральських комунальників і правоохоронців.

Але письмові клопотання не надто пом’якшили серця пермських і чусовських чиновників. Володимиру Шовкошитному чимало довелося покататися між районним і обласним центрами. Дозвіл від епідеміологів ніяк не вдавалося отримати. Начальник райвідділу КДБ із Чусового майор Ченцов запевнив, що не має змоги вплинути на санслужбу. Саме цей кат, на думку пана Шовкошитного, відібрав і знищив рукопис із віршами Василя Стуса. На Ченцова довелося тиснути шантажем. Мовляв, якщо справа не зрушить із місця, то невдовзі всі газети творчих спілок СРСР і УРСР, а також друковані видання української діаспори в Канаді, США, Австралії та Європі вийдуть із заготовленою статтею про те, що майор Ченцов – ворог перебудови.

Нарешті довідку від районної СЕС вдалося отримати, з машиною посприяв редактор газети "Чусовской рабочий" Олександр Михальов, але в гробокопачах було відмовлено, місцеві ж чоловіки побоялися допомагати. Неприємність трапилася при виготовленні цинкових домовин. Люди з органів "попросили" трунарів не поспішати. Один із майстрів потрапив до реанімації – увечері в під’їзді йому проломили голову. 

Українцям усе довелося робити самим: купляти інструменти, розкопувати могили, клепати домовини. Це пів біди, бо міліція всіляко перешкоджала Володимиру Шовкошитному привезти труни з Пермі до Копального. Перевіряли технічний стан вантажівки, пробивали колеса, а згодом водія Валерія Сидорова звинуватили в ДТП, в якому загинув хлопчик. 

Читайте також: 9 цитат із книги "Справа Василя Стуса" через які Медведчук хоче повністю відмінити тираж

Домовини привезли на кладовище пізно ввечері, з багатогодинним запізненням. Учасники фільму та волонтери за сприяння місцевих однодумців вже розкопали могили Стуса і Литвина (тілом Тихого в Пермі опікувалися його сини). Їх залякували кадебісти, обіцяючи посадити за вандалізм. Але люди вперто робили свою справу. Поруч з українцями Станіславом Чернілевським, Олегом Покальчуком, Василем Овсієнком, Василем Гурдзаном, Дмитром Стусом трудилися росіяни: журналісти Юрій Бєліков і Микола Гусєв, редактор Олександр Михальов.

Тіло Василя Стуса виявилося нетлінним – лишень почорніло. Дмитро Стус упізнав батька. На животі поета лежали його тюремні черевики з грубою підошвою – взуття залишили цинічні кати. Труна Юрія Литвина, похованого через могилу від Стуса, була у воді. Її тривалий час утримували над могилою, щоб стекла рідина. 

…Із Пермського аеропорту піднявся в небо літак із трьома домовинами і втомленими учасниками перепоховальної експедиції. У Борисполі представники української делегації стали свідками велелюдного мітингу з прапорами і промовами. Ексгумаційна частина завершилася, розпочиналася велика політика. Василя Стуса, Юрія Литвина й Олексу Тихого відспівали вночі в церкві на Подолі, а на другий день поховали поряд. Знову лунали палкі промови біля стін Софії Київської, пам’ятника Шевченку, на Байковому цвинтарі. Про тих, хто ризикував на Уралі життям і здоров’ям, повертаючи тіла загиблих синів України, і не згадували. Відтоді минуло три десятиліття. За нинішніх реалій російсько-української війни складну справу перепоховання наших героїв навряд чи вдалося б реалізувати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube