Конфлікт у Придністров’ї, що майже співпав із розвалом Радянського Союзу, належить до забутих і так званих "заморожених" конфліктів.

Дійсно, безпосередні бойові дії на території самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) точилися лише з березня по липень 1992. Тоді загинуло більше 1000 військовослужбовців, ще сотні людей було поранено, а десятки тисяч залишили свої домівки.

"Гаряча" фаза конфлікту виявилися нетривалою і стабілізувати ситуацію вдалося досить швидко. Однак, що приніс мир "у чистому вигляді" жителям Придністров’я? І які уроки з історії можемо вивчити ми?

Причина кофлікту: мовне питання

Із наближенням розпаду Радянського Союзу в Молдові, як у багатьох інших республіках, спостерігалося певне наростання націоналістичних поглядів. Найголосніше виступали уніоністи – прихильники посиленої інтеграції Молдови та Румунії. На вістрі їх політики опинилося мовне питання, що полягало у вимогах зробити молдавську мову єдиною державною (та введення адміністративної та навіть кримінальної відповідальності за порушення даного припису) та перевести її на латиницю.

Читайте також: Переговоры по Приднестровью: в Кишиневе по-разному смотрят на будущее непризнанной республики

Дані заклики разом із доволі шовіністичною політичною риторикою (особливо проти російської та єврейської меншин) зустріли опір з боку населення російськомовного Придністров’я. Даний регіон населяють різні етноси, тому переважною мовою спілкування та діловодства тут була не молдавська.

Придністров’я навіть історично стало частиною Молдови дещо пізніше. Тому дійсно, мовно-політичний фактор свою роль відігравав. Власне, причиною самого збройного зіткнення можна назвати незгоду Придністров’я із офіційною позицією Кишиніва щодо можливого входу до складу Румунії, латинізації мови та, як наслідок, проведення референдумів на території регіону щодо його незалежності. 

Тому сьогодні, коли ми обговорюємо сценарії реінтеграції Донбасу, не можна ігнорувати мовний аспект. Безумовно, є чимало нюансів: на території Придністров’я проживає багато етнічних росіян чи, наприклад, українців (а не просто російськомовних громадян), для яких молдавська дійсно не є рідною, а ідея приєднання до Румунії – неприродньою. А в непідконтрольних районах Донеччини та Луганщини, усе ж таки, проживають українці, які по-іншому ідентифікують себе переважно за цією самою мовною ознакою. І даний фактор слід брати до уваги.

Страхи та міфи – одні з тих стовпів, на який уже більше 20 років тримається придністровська "державність". "Якщо миротворчі війська завтра виведуть, Молдова на нас нападе!" Наратив про напад з боку Кишиніва дуже ефективно стримує вирішення подальшої долі Придністров’я.

Читайте також: Премьер-министр Молдовы хочет навести порядок и в Приднестровье

Формулювання, до речі, теж відповідне: Кишинів, а не офіційний уряд Республіки Молдови. Тому урок №1, який можна винести із Придністровського конфлікту – яким би принциповим не було питання мовної єдності, воно ризикує стати непереборним каменем спотикання. А "підживлення" страхами про те, що "Київська влада" (ну і особисто мер Кличко, мабуть) змушуватиме населення до інтеграції і взагалі "не пробачить" населенню події на Сході буде ще довго перешкоджатиме конструктивному діалогу.

Нездорова любов до референдумів

Референдум – це максимально демократичне колективне волевиявлення. Особливо, якщо воно не є інструментом політичних маніпулювань. А отже, точно не в нашому випадку. І не у випадку Придністров’я. Тут таких референдумів проводили аж 7. Спочатку, про утворення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (1989-1990), потім у 1991 році – про збереження СРСР, у той же рік – з приводу незалежності МПР, а в 1995 – стосовно входження на територію самопроголошеної республіки 14-ої російської армії. Наприкінці 1995 голосували вже щодо ухвалення нової Конституції та вступу до СНД, у 2003 – про введення приватної власності (однак референдум визнали таким, що не відбувся, адже явка була нижчою за 50%). Останній референдум пройшов у 2006. Тоді піднімалося питання, чи підтримують громадяни курс на незалежність ПМР із подальшим входженням до складу РФ. Даний пункт взагалі досить контроверсійний, адже у складі будь-якої держави важко підтримувати курс на незалежність. Однак це не збентежило 97,2% осіб із тих, хто прийшов голосувати. Відповідь була ствердною. До речі, на всіх попередніх референдумах реакція населення була схвальною.

Ні, ми не говоримо, що референдум – це погано, і що свободу вираженням громадян слід обмежувати. Але досвід референдумів в Україні сумний. Для того, щоб новоприєднаний Донбас знову не захотів кудись вступити чи до когось приєднатися, необхідно розробити такий механізм, який не перетворив би даний інструмент на черговий штучний привід російським танкам знову когось захищати. Це складне завдання, оскільки мова йде про дві суперечливі міжнародно-правові категорії: територіальна цілісність та право на самовизначення. Але зачекайте, визначатися можуть народи, нації, що борються за незалежність. На цих територіях живуть наші співвітчизники. І у них уже є країна, за яку боротися.

Введіть війська

Із Україною ПМР єднає також ситуація із діяльністю миротворчого контингенту як ключового елементу безпеки в зоні конфлікту. Однак якщо в нас про блакитні шоломи розмови тільки точаться, "офіційний" Тирасполь (столиця невизнаної республіки) миротворців запросив більше 20 років тому, у 1992. Ними стали переважно російські військові, введені на територію згідно з угодою "О принципах мирного урегулирования вооружённого конфликта в Приднестровском регионе Республики Молдова". І хоча до них потім приєдналися також придністровські та молдавські військовослужбовці (і навіть українські наглядачі), мир у регіоні тримався спочатку на штиках 14 гвардійської армії, тепер –  Оперативної групи російських військ у Придністровському районі Республіки Молдова. 

Російський наратив такий, що війська треба було вводити в екстреному порядку, аби не допустити подальшого кровопролиття. Ефективність же діяльності “шоломів” частково пояснювалася й тим, що в багатонаціональній, ще радянській 14 армії чимало солдат були уродженцями Придністров’я. Мовляв, залишатися осторонь вони не могли і тільки чекали відповідного наказу діяти.

З моменту введення військ на території Молдови дійсно не пролунало жодного пострілу. Однак не тому, що сторони домовилися і досягли компромісного рішення. А тому, що конфлікт просто заморозили. Спроби врегулювання знаходили постійний опір як з боку Кишинева, так і з боку Москви. І здавалося б, через елемент, який поступово втратив своє значення – миротворчий контингент. Визнаючи стабілізацію ситуації, виводити російських солдат із регіону Кремль не збирається. Замінити їх на цивільних спостерігачів під мандатом ООН – теж. Вводити новий, нейтральний миротворчий контингент – також.

Чому? Тому що. Мовляв, якщо вивести або трансформувати військову присутність в інший вид моніторингу – одразу розпочнеться війна.

І знову ж таки, для нас показово не стільки те, що миротворчий контингент не повинен складатися з росіян (це доволі очевидно). Слід чітко прописати, хто, як довго і яким чином здійснюватиме моніторинг, якщо контингент таки задіють.

А тепер два важливі моменти, які відрізняють українське та молдавське питання: по-перше, плани мирного регулювання (так званий план Козака або колишнього українського президента Ющенка) передбачали федералізацію Молдови з правом ПМР вийти зі її складу,якщо офіційний Кишинів розпочне курс на входження до складу Румунії. У нас можна простежити слабку аналогію зі вступом до ЄС. Однак це різні речі,оскільки членство в організації не передбачає практично повну їй передачу державного суверенітету. По-друге, Молдові відносно пощастило,що вона не має великого спільного кордону ж РФ.

Це суттєво допомагає, оскільки зміни кадрового складу в російській армії в ПМР, потенційні поповнення або просто контрабанда не залишається абсолютно непоміченою. У 2017 була зроблена спроба відкрити перший спільний україно-молдавський КПП, який би фактично перебував на території ПМР. Такі ініціативи сприятливі, у першу чергу, для адекватної оцінки ситуації та розуміння, хто і як опиняється на території Молдови.

ПМР не визнає ніхто, крім Абхазії та Осетії. Яким і самим міжнародно-правового визнання, м’яко кажучи, бракує. Росія повністю фінансово підтримує республіку та не поспішає вирішувати питання політично. На сьогоднішній день переговори щодо інтеграції Придністров’я епізодичні та не мають міжнародного резонансу, більше схожі на "домашні", внутрішні регіональні суперечки. (Цього допустити також не можна).

Якщо колись ця гуманітарна допомога припиниться, ПМР повернеться до складу Молдови, вмить поборовши ідеологічні та мовні суперечки. А поки що це – заповідник Радянського Союзу, цілковито залежний від Москви анклав, у якому населення може й не влаштовує такий стан речей. Однак радитися з ними з цього приводу ніхто не поспішає.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube