Ми знаємо. Достеменно знаємо, як Комуністична партія Китаю обходиться із в’язнями у своїй країні. Річ не в тім, що там коїться, а в тім, що нам про це відомо, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Ми знаємо про мільйон осіб, яких утримують у таборах, де маніпулюють свідомістю. Знаємо про винищення давніх культур, мов і релігій. Про викрадення дітей. Про масовий контроль над народжуваністю за новою високотехнологічною системою нагляду, порівняно з якою Телеекран із роману Джорджа Орвелла "1984" видається незначним посяганням. Нам про все це відомо. Про "збір" органів політичних в’язнів – фінансовану державою різню, якщо називати речі своїми іменами. Про замовчувані злочини – події на площі Тяньаньмень, "культурну революцію", Великий стрибок, окупацію Тибету. Про погіршення екологічної ситуації.

Читайте також: Китай довів, що новітній Голокост можливий

Однак ми мовчимо. Китай – надто велика, заможна й могутня країна, щоб із нею зариватися. Її мацаки впливу сягають глибоко на Захід. Сам президент США звертається до китайців по допомогу для боротьби з політичним суперником. Лондон тримається на плаву в морі китайських грошей. У німецьких експортерів тече слинка від перспективи продажу товарів середньому класу й новим компаніям у Китаї. Піднебесна купує борги Заходу, продає західним споживачам продукцію, щоб вони були щасливі, та випромінює стабільність і силу.

Я злюся на слабкість влади моєї країни. Злюся, що великі країни Заходу не вступаються за Тайвань, за протестувальників у Гонконгу, за жертв порушення прав людини скрізь, де панує диктаторська Комуністична партія Китаю. Та найбільше мене засмучує, що колишні поневолені країни Центральної та Східної Європи теж мовчать. Вони знають, що означає задихатися в окупації. Знають, як це розуміти, що свідомість твоїх дітей отруєна пропагандою, як це – спостерігати за фальсифікацією твоєї історії, ув’язненням твоїх героїв і здійсненням твоїх страшних снів. Знають, як це, коли зовнішній світ стенає плечима й живе собі далі так, ніби нічого не трапилося. Життя – складна штука. Ваша країна й ваш народ опинилися не в тому місці не в той час. Даруйте.

Читайте також: Скрута Гонконгу для Великої Британії є нагодою взяти лідерство у свої руки – журналіст

Ще гірше те, що тепер, здобувши свободу, ці країни охоче тужать за своїми колишніми бідами та славними подіями. Не маю нічого проти пам’яті про злочини та прославлення перемог. Для патріотизму й національної єдності потрібне розуміння спільної історії та долі. Але ті події слід розглядати в контексті не менш жахливих зазіхань на людську гідність і свободу, що відбуваються просто зараз. Який сенс укотре відзначати річниці Ялтинської конференції, Катині, пакту Молотова – Ріббентропа, Тріанонського договору, Голодомору, "Великого терору", Празької весни, Варшавського повстання чи Тартуського мирного договору, ігноруючи при цьому страждання й знегоди, від яких потерпають наші брати й сестри на іншому кінці світу?

Історія Центрально-Східної Європи просякнута нехтуваннями та зрадами. Зовнішній світ знав про задуми Сталіна, Гітлера та інших злочинців, але нічим не зарадив. Країни, що колись стали жертвами моральної ліні, нині й самі вчиняють так само, вигадуючи значно менше відмовок для своєї непоінформованості й апатії. На всіх майбутніх відзначеннях історичних подій у Центральній і Східній Європі я хочу бачити китайських дисидентів, тибетських емігрантів, гонконгівських протестувальників і тайванських лідерів на почесних місцях. Нехай вони розповідають, як їхні нинішні поневіряння перегукуються з давніми лихоліттями країн – організаторів заходів із вшанування пам’яті. Інакше наші святкування будуть цинічними, самовдоволеними й порожніми. Ми знаємо. Питання в тім, що ми робимо з цим знанням. Історія пильнує за нами. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube