Колись в одній далекій-далекій галактиці, на одній планеті, в одній країні, що перебуває під владою Імперії зла, місцевий парламент назвали "скаженим принтером" за те, що він випльовував закони з відповідною швидкістю та безтурботністю, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Закони були обов’язковими для виконання одними підданими й геть необов’язковими для інших. Мешканці сусідньої країни так надихнулися цим порядком, що вирішили й собі взяти приклад із щасливих парафіян темного боку сили.

Відкрив був сторінку на сайті Верховної Ради України з переліком текстів, ухвалених лише на поточній сесії: закон про недоторканність, закон про імпічмент, закон про габаритно-ваговий контроль, закон про формування дорожнього фонду, про державне регулювання ринку фінпослуг, про захист суб’єктів господарювання від дозвільних органів, про дезертирство – 157 законодавчих актів (щоправда, більшість у першому читанні)! Плюс постанова про перейменування села Рябухине на Харківщині.

Читайте також: "Слуга народу" стане аналогом "Єдиної Росії" – Портников

Колись парламенту дорікали неспроможністю ухвалити життєво необхідні документи, браком координації, політичної волі, працездатності, нині претензії геть протилежні. Хіба можливо в такому режимі передбачити всі наслідки та підводні камені миттєвих рішень? Хіба можна убезпечитися від підігравання тим чи іншим гравцям?

Я не фанат вуаєризму, але змусив себе подивитися годину трансляції із сесійної зали. Виноситься на голосування черговий законопроект. Депутат від "Європейської солідарності" виходить на трибуну й починає переконувати: не враховано такі-то правки, не враховано застереження, не враховано протести, треба попрацювати, треба поговорити, треба подумати… Спікер міцною рукою тримає штурвал: вмикається таймер, більшість голосує, закон ухвалено. Геть вагання!

Як і скрізь у цій ітерації влади, дуже небезпечно узагальнювати: деякі з тих документів напрацьовувалися ще в Раді попереднього скликання, над деякими не один рік мучилися експерти, зокрема міжнародні, деякі ретельно підготовлені вже новими депутатами, на них довго чекали керівні органи, бізнес і громадськість. Але ставлення до "принтера" загалом кидає тінь на кожен його окремий продукт. Що численні рішення можуть виявитися хибними або навіть небезпечними, то ще нічого, біди, звісно, вони здатні наробити, але зрештою все можна згодом виправити. Гірше те, що легковажно-прагматичний підхід до законотворчої діяльності знижує легітимність закону як такого.

Це важливо. Закон як суспільний інструмент має у своїх засадах відчутний елемент містичного. У давнину закони ухвалювалися іменем богів. Богиня справедливості Маат, кодекс Гаммурапі, Ману-смріті – усе це зразки юридичних практик, де люди лише реалізовували божественну волю. Який сенс у ритуалах: "встати, суд іде!", суддівська мантія з незрозумілою бляхою на грудях, суворий (в ідеалі) регламент, присяга?..

Читайте також: Портников: "Поліграф" – діагноз "турборежиму"

Ні, справді, присяга за своєю суттю практично та сама молитва! Закон – вища, непереборна обставина, dura lex, із ним неможливо жартувати, його можна лише трактувати, немов Святе Письмо. На цьому, зокрема, тримається суспільний порядок у країнах, які не послуговуються в судочинстві безпосередньо священними текстами на кшталт Корану.

Закон й авторитет, закон і повага – синоніми. Правовий нігілізм, і без того притаманний співвітчизникам, не має живитися приводами зневажати вищу силу законодавчих актів. Ані прейскурантом на послуги якогось умовного (умовного!) Баришівського районного суду, ані фотографіями народних депутатів, які під час ухвалення чергової постанови роздивляються у смартфоні порнуху. Диригент Чечетов, мир праху його, на мою думку, зробив для дискредитації цілої влади Януковича більше, ніж сам Янукович, бо він десакралізував засади тієї моделі держави.

Справжні диктатори знають ціну авторитетові вироблених ними писаних правил. У спогадах колишнього сталінського в’язня є епізод, коли слідчий хапає руку побитого зека й намагається нею (!) поставити підпис у протоколі допиту. Чому б самому не поставити закарлючку? Бо є Порядок. 

Верховна Рада й без того, на жаль, не сприймалася широкими масами українських громадян як джерело легітимності. Інструмент влади – так, безумовно. Перешкода? Додаток до неформальних стосунків? Так. Але водночас важка, марудна, подекуди нудна праця з узгодження позицій різних політичних сил, яку деякі збоченці люблять спостерігати в прямому ефірі на каналі "Рада", давала обивателю відчуття, що закон – це не так просто. Із ним доводиться рахуватися, а його порушення обтяжене зайвими ускладненнями або витратами (наприклад, на колядування у відповідній інстанції). Собі дорожче. Тепер усе простіше. Гуляй, Ванька, Бога нєт!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube