Як тільки заходить розмова про мову, одразу відбирає у всіх, якщо не розум, то спокій та здоровий глузд точно.
Одних сильно дратує, що українською дуже мало говорять, особливо у великих містах, інших – що говорять, і навіть на радіо та телебаченні її стало забагато. Навіть думають російськомовний телеканал запускати, щоб урівноважити цю 'несправедливість’.

Одні печаляться від неповаги на державному рівні, і це правда (про неповагу), інші тішаться, що нарешті хтось з ними там, нагорі, в невидимий унісон може плюнути на мову в стилі 'какаяразница‘.
Всі починають сваритися, як вперше, без жодних шансів на примирення, що вже казати про порозуміння.

А ще багато є людей, які ніби й поважають і признають право української мови, але дуже хворобливо реагують на зауваження із споріднених приводів і одразу стають агресивними.

Читайте також: Как писать тексты так, чтобы их читали, а не прокручивали мимо

У мене був приклад, коли одна хороша цікава людина, російськомовна, написала, що вона пише російською у ФБ, бо українською ніхто не читає.

Мене зачепило це 'ніхто‘ і я прокоментувала, що я, наприклад, українською читаю і я не 'ніхто‘.

Одразу з‘явилась різка відповідь українською мовою, що примушувати ніхто не має права, що поки будуть так писати, як я, вона принципово не буде писати українською.

Людина навіть не захотіла розбиратися і прочитати, що я зовсім не мала на увазі якийсь примус, і взагалі не питання мови мала на увазі, та й не треба було їй і переходити на українську мову так вимушено.

Просто я лише захищала свою гідність, що я, наприклад, читаю пости у ФБ українською і що я не 'ніхто‘.
Тобто, мова взагалі не була про мову, пардон за тавтологію, а про звичайну людську гідність.

І якраз із оцим у нас значно більша проблема, ніж з мовою.

Відзначали ось ми широко День української писемності та мови, фактично, День української мови.
Хіба це не нонсенс?

Читайте також: Грамотність: в українця до цього "звіра" специфічне ставлення, він сприймає його як виклик

Писати диктант на знання своєї мови, це добре, організовувати якісь читання, літературні заходи, тощо - чудово.
Хай це будуть окремо Дні загальнодержавного диктанту чи Дні літератури чи поетичні вечори, хай...

Але в Україні зробити один день у році Днем української мови, це як ніби її вже давно нема і указом вирішили згадувати її раз на рік.

Ну, була така, згадаємо якісь смішні забуті слова, порегочемо, щось напишемо, почитаємо, поспіваємо і знову завтра повернемось у свою країну Какаяразница.

До речі, перед початком Диктанту брали коротке інтерв’ю в одного відомого члена жюрі одного телевізійного конкурсу.
Він розказував, що він любить і поважає українську мову і йому не було підстав не вірити.

А я згадала, як він колись буквально падав на стіл від сміху разом із своїми колегами, членами жюрі, коли перед ними стояла молода дівчина і красивенною білоруською мовою відповідала на їхні запитання.

Вони сміялися їй в обличчя, бо їх дуже забавляла інша мова, їм кумедна.

І я до сьогодні пам‘ятаю той пекучий сором, який я відчувала за нього і його колег.

Свою мову треба захищати усіма розумними та, головне, системними методами, і державними, і громадськими, питань нема.

Але ось хто захистить нашу гідність?

Тут ніякими указами не допомогти, лише спочатку мама й тато, родина, а потім, коли серйозна небезпека, то спеціальна Революція допоможе.

Але Революція – це поштовх, короткий період, а свою особисту гідність треба вже щодня самому втримувати. Все життя.

У тому числі й в сенсі розуміння важливості української мови.

Для прогресу і хорошої безпечної перспективи нашій країні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube