Майдан – це віра. Часто ірраціональна, але врешті переможна. Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив – щось з того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало.

Слабка опозиція, агресивна і впевнена в собі влада, апатична більшість суспільства і злегка стурбований Захід. Та Україна знов прокинулася, зуміла непросто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.

Читайте також: "Майдан, що змінив нас назавжди": День Гідності і Свободи у соцмережах

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській – вірив достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: "Дивися, тих, хто навпроти, більше, вони сильніші, їх не спинити".

Спинили.

У "довгу ніч з 18 на 20 лютого", розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. І ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля.

А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули. Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку і натовп живих і свіжих, які, йдучи Прорізною питали: "Де тут Майдан?".

Тому пам‘ятаймо про Майдан, бо це про віру і перемогу, які потрібні нині не менше, як шість років тому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube