У житті є багато неприємних моментів, про які не хотілося б навіть думати, пише для "Тижня" Роман Малко

Тим паче в час, коли цінності трансформуються до невпізнання, реальність віртуалізується й рекламна картинка створює ілюзію вічної безтурботності, щастя й успішності. Живи в кайф і ні про що не думай. Були б гроші.

Іноді, щоправда, реальність так чи інакше наздоганяє, але її загалом можна ігнорувати. Калік, які жебрають на вулицях, легко не помітити, залипаючи в айфон, а із затемненого вікна машини їх узагалі не видно. Сироти існують десь в іншому просторі, і з ними не перетинаєшся. Повідомлення про те, що комусь потрібні гроші на операцію, які часом з’являються у стрічках соцмереж, теж легко ігнорувати. Врешті, іноді навіть можна скинути сотню-другу якійсь бідолашній дитині, це підніме самооцінку, що теж приємно.

Та й, власне, чому людина, в якої все добре й життя вдалося, повинна поводитись інакше й помічати те, до чого їй немає діла. Так, комусь не пощастило. Хтось народився не в той час, не в тому місці, не від тих батьків. То й що з того? На те є держава, щоб допомагати цим людям. Ми справно платимо податки, тож хай вона думає, як це зробити.

Читайте також: Феномен нашої бідності: чого не розуміють українці

А втім, уявлення, нібито дбати про знедолених – це функція тільки держави, м’яко кажучи, викривлене. Сяк-так вона цьому дає раду, бо змушена. Десь краще, десь гірше, але загалом не дуже якісно й ефективно. Проблема лише в тому, що така позиція не просто відгонить інфантилізмом і недорозвиненістю, а ще й руйнує того, хто її дотримується.

Суспільство, яке схильне не помічати людей, що через певні обставини опинилися викинутими за його межі, і не намагається їх повернути, за визначенням хворе. Бо хоч би яким просунутим, сучасним і технологічним воно себе уявляло, насправді є гнилим і вбогим. Ба більше, воно постійно втрачає колосальні життєві ресурси й наражається на ризик самознищення, а отже, не має майбутнього.

Усе може, якоїсь миті досягнувши критичної межі, закінчитися катастрофою. Врешті, тільки дурень не знає, що все в цьому світі відносне й тимчасове. І, живучи за правилом "Homo homini lupus est" ("Людина людині вовк"), ніхто не може бути впевненим, що одного прекрасного дня не виявить себе викинутим на задвірки.

Так, про це краще взагалі не думати. Якоїсь миті все може перевернутися: інсульт, аварія, пожежа, та що завгодно – і людина опиняється прикутою до ліжка, без засобів для існування, покинутою, забутою, у кращому разі на перших порах підтриманою якимись благодійниками, а потім таки залишеною сама на себе. А оскільки вона не становить жодної небезпеки, та й, власне, матеріальної цінності, то її дуже легко не помітити й поставити на ній жирний хрест. У фільмах жахів цього не показують, бо не продасться. 

Читайте також: Замість солодощів і лицемірства: як привітати державних дітей зі святами

Нині суспільство, за невеликим винятком, не готове сприймати тих, хто опинився за його бортом, рівними собі й не здатне повернути їх у своє шановане товариство. Включити їх повноцінно в суспільне життя та пристосувати країну для їхніх потреб, щоб вони в ній почувалися комфортно. Політики на цьому часто спекулюють, але хіба що задля піару, та й то під вибори. Державі зазвичай не до таких тонкощів…

Але насправді повернутися обличчям до нужденних, знедолених і забутих більше потрібно самому суспільству, ніж тим людям, які часто вже змирилися зі своєю долею. Бодай для того, щоб оздоровитися й самому стати сильнішим, щоб зрозуміти нарешті, чому не вдається ніяк виборсатися із проблем, чому в нас усе так погано, скрізь брехня, корупція, злодії, ненависть, убивства й нема тому кінця-краю.

Так, неприємно дивитися на чужі рани, вникати в чужі проблеми, слухати чужі жалі, але милосердя неймовірно лікує та навіть збагачує. Воно щонайменше вичищає та відновлює душу. Нам дуже потрібно її повернути після століття сатанинських комуністичних експериментів. Можна не вірити в "байку", що за добро відплатиться сторицею, однак лишень доти, доки не спробуєш. Відплатиться.

Врешті, хоч би якою була реальність, завжди краще сприймати її чесно. І тоді можна уникнути багатьох поганих речей, принаймні мінімізувати власні ризики й бути готовим гідно зустріти ті виклики, які перед нами ставить життя. Тим паче від реальності можна багато чого навчитися й чимало що в ній віднайти. Наприклад, любов, якої так бракує навколо.

Може, для когось це стане відкриттям, але маленькі дітки з особливими потребами вміщують у собі неймовірно великий її обсяг, який є хіба що в Бога. Вони згусток любові, суцільна любов. Хто знає про це, називає їх "дітьми сонця", бо спілкування з ними здатне перетворити навіть найчерствіший камінь на людину. Тільки б цей камінь захотів того й не боявся. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube