5 грудня 1484 року Римський Папа Інокентій VII видав буллу “Summis desiderantes affectibus” (“Всіма силами душі”), що поклала початок полюванню на відьом в Європі.

Документ офіційно визнавав існування відьом і чаклунства та цілковито схвалював дії інквізиції, спрямовані на “розслідування” таких випадків та покарання “винних”, пише Мар'яна Шевелєва у блозі для сайту Український інтерес.

“Ми нашої апостольською владою постановляємо: Нехай не робиться ніякої перешкоди названим інквізиторам при виконанні ними їхніх обов’язків і нехай дозволено буде їм виправляти, затримувати та карати осіб, які вчиняють злочини <…> кого знайдуть винним в зазначених злочинах, виправляти, ув’язнювати й карати з позбавленням майна, і все інше робити, що вони знайдуть корисним і необхідним. Особливим посланням ми наказуємо карати відлученням, забороною у священнослужінні, позбавленням таїнств та іншими ще більш жахливішими покараннями, а якщо буде потрібно, то й залучати до сприяння проти них руку світської влади”, – ішлося в буллі.

На видання указу Інокентія VII надихнули двоє німецьких інквізиторів з ордену домініканців – Генріх Крамер і Якоб Шпренгер. Саме вони невдовзі уклали всесвітньо відомий трактат “Молот відьом”, який став настільною книгою мисливців на відьом. Там детально викладалися способи виявлення відьом та стверджувалося, що жінки вдаються до чаклунства частіше за чоловіків. Булла Папи були долучена до твору як передмова.

Читайте також: Мати українського націоналізму. Як Олена Пчілка ввела моду на вишиванки і мову

Спалення 18 відьом і чаклунів, в Зальцбурзі 1528 року

До речі, сам Інокентій VII був геть не святим. Виходець із впливового генуезького роду, в мирському житті Джамбатіста Чібо, він буцімто “уславився” тим, що наказав убити трьох юнаків і влити їхню кров до своїх вен, сподіваючись у такий спосіб омолодитися та відтермінувати власну смерть. Це не допомогло Папі-лиходію, хоча завдяки саме цій історії він удостоївся згадки в культовому романі Оскара Вайлда “Портрет Доріана Грея”.

Нагадаємо: інквізиція відбувалася в часи бурхливого розвитку Ренесансної культури, на початку епохи Великих географічних відкриттів і Колумбових подорожей до Америки – тобто в часи, які нині заведено вважати переходом від Середньовіччя до Ранньомодерної доби. Але водночас, саме тоді Європу охопила інквізиторська вакханалія, континентом прокотилася хвиля відьомських процесів. Вони стали засобом розправи над інакодумцями, політичними ворогами, використовувалися для зведення особистих рахунків і оволодінням майном. Виявлення відьом і чаклунів нерідко було тільки приводом. Часто гоніння набували форм масових психозів.

Історики підрахували: протягом XVI і XVII століть в Європі відбулося близько 100 тисяч відьомських процесів, унаслідок яких загинули щонайменше 50 тисяч осіб. Дуже часто жертви обмовляли себе та інших під тортурами або гинули під час так званих ордалій – випробування вогнем або водою (підозрюваного у скоєнні злочину зв’язували і кидали у воду; якщо людина тонула, її посмертно виправдовували, але якщо вона залишалася живою, її страчували – адже вважалося, що врятуватися їй допоміг сам диявол).

Українська відьма, малюнок кінця XIX століття

Справжніх причин, які призвели до відьомської істерії на континенті, було багато. Це і загальна криза та розкол католицької церкви у XVI столітті, поява та поширення Реформації, панування релігійного (ба навіть забобонного) світогляду серед усього населення, складні процеси подолання феодальної роздробленості, численні війни, розорення та епідемії, стрімке знецінення грошей та зростання цін, спричинене географічними відкриттями та напливом американського золота, труднощі з адекватним сприйняттям модернізаційних процесів, навіть настання відносного похолодання (“малий льодовиковий період” XV-XIX століть) – звісно, в усіх цих проблемах треба було знайти винних, цапів-відбувайлів. І такими стали уявні відьми й чаклуни.

Фактично, відьомська істерія припинилася тільки з ослабленням впливу церкви на суспільство, розвитком наук, карного законодавства та масовим поширенням ідей Просвітництва. Велика Британія, як найбільш розвинена держава того часу, скасувала кримінальне покарання за чаклунство першою – це сталося 1735 року, відповідно до ухваленого парламентом Закону про чаклунство. Відтоді максимальне покарання становило один рік ув’язнення, і то через те, що чаклунство вважалося образливим для освіченої держави. Проте в інших країнах Європи декриміналізація чаклунства розтягнулася в часі до першої половини XIX століття – аж до епохи Наполеонівських воєн.

Українські землі, на щастя, загальноєвропейська відьомська істерія практично оминула. Це було пов’язано з тим, що Литва та Польща (а з 1569 року – об’єднана Річ Посполита) були значно толерантнішими й віротерпимими державами, ніж інші країни католицької Європи. Правителі Речі Посполитої навіть зобов’язувалися однаково толерувати католиків, православних і протестантів.

Допит “відьми” перед тортурами

То чому ж українських відьом не так яро переслідували? В Європі чаклункам приписували кошмарні діяння на яву – викрадення та вбивство немовлят, варіння дітей у котлах, щоб отримати “невинний жир”, який був основою їхніх сатанинських мазей. Вони викликали рогатого, насилали морок і смерть. Тоді ж як наші відьми “грішили” дрібними капостями.

Кримінальні справи про чаклунство траплялися, проте були досить рідкісним явищем, яке не мало усталеної юрисдикції. Для доказу зв’язку підозрюваного чи підозрюваної з дияволом потребувалися свідки, тортури зазвичай не застосовувалися. Звинувачували переважно не у заподіянні смерті чи смертельної хвороби, а у накликанні неврожаю, псуванню збіжжя, у любовному чаклуванні. Покарання намагалися призначати еквівалентні заподіяним збиткам.

Читайте також: "Вона не має собі рівної". Як Ольга Кобилянська стала першою в Україні мисткинею у боротьбі за жіночу емансипацію

Одним із небагатьох відомих прикладів історії, подібної до західноєвропейських, став випадок із Гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким у 1667 році. Шістьох жінок, серед яких дружину гадяцького полковника, звинуватили в тому, що вони буцімто з допомогою демонів у подобі котів і мишей викрали ненароджену дитину з лона гетьманової дружини Дар’ї та навели на подружжя тяжку хворобу, від якої ті ледве не вмерли. Звинувачених стратили без рішення суду. Але вже наступного року і сам Брюховецький, який провадив відверто промосковську політику, був убитий козаками, а його дружина Дар’я, що походила з московського боярського роду Долгорукових, померла в полоні в Чигирині. І хто знає, це просто доля, чи то помста страчених відьом.

Франс Франкен “Зібрання відьом” 1607 рік

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube