Артем Мирошниченко

На смерть Артема Мирошниченка.

От і настав "момент істини" – історичний. Переломовий.

Коли за українську мову вбивали в ОРДЛО (і, ймовірно, продовжують убивати й далі) – ці жертви ще не мали для нас ні імен, ні облич. Можна було вмістити їх у загальну рубрику "проукраїнські" – і тим затулитись від очевидного факту (якого наш противник, до речі, й не приховує): так, в остаточному підсумку це "війна за мову" – за картину світу. Москва воює за те, щоб не стало української. А найнадійніший для цього спосіб – убити носіїв.

(Саме так вони зробили в 1933-му – і число носіїв української мови одразу ж зменшилось на мільйони).

І після 1933-го ця війна ніколи – ніколи! – не припинялась. І кожен українськомовний бодай раз на віку стикався з цією професійною, "видовою" агресією вбивць – до недобитої жертви.

"Пошли, я его добью"

Читайте також: Війна Росії проти України: російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам'ятають про те, хто вони

Це міг бути несподіваний вибух люті від незнайомця, що з ненавистю тебе перекривляє, або (якщо посуватися на схід од Вінниці) цькування в дитячому колективі, "підзарядженому" від дорослих, чи таврування "селюцькістю" (що родом із того-таки Голодомору: коли втеклих у місто від розкуркулення можна було й у НКВД здати, – і кожен нащадок вижилих, навіть і в третьому коліні, рефлекторно лякається: ні-ні, я нє з сєла, што ви!..), могли бути – і є! – десятки видів щоденної "непомітної" дискримінації, від адміністративної до культурної, що її ми вже й за аґресію не сприймаємо, звикли...

Кожен із нас може сказати про себе: "Артем Мирошниченко – це я". Кожного українськомовного хоч трошки в житті "били за мову" – в різних формах, із різною мірою дошкульности, хоч і мало кого вже фізично (спасибі Незалежності!)... І ніколи, ні разу нікого за те не було покарано. (Навіть того мента з Одеської траси, що кричав на відео водієві "Ты мне тут на своей телячьей мове не говори!", – адже ж не звільнили без дальшого права на проходження державної служби?..)

Артем Мірошниченко дивиться в очі нам усім. Від цього погляду вже не затулишся, не сховаєшся. І не відмахнешся (хоча спроби, не сумніваюся, будуть!) – мовляв, "ах, та то просто гопота", і де ваші свідки, що то "за мову"? Ми всі свідки – всі, скільки нас є, мільйони українськомовних. (Спробуйте перейти на нашу сторону – і ви вжахнетесь із того, які ми живучі.)

"Убивця в суді забажав перекладача з української на російську"

Ця кров волає до неба (кожна безвинно пролита кров волає до неба). Це обличчя має тепер бути скрізь – на плакатах і значках, футболках і наліпках, впізнаване кожному. Як постійна пригадка нам усім: цей чоловік загинув за те, щоб українці нарешті перестали боятися своєї мови.

Читайте також: Сизіфова праця як загальнонаціональна трагедія недорозкріпаченого, напіввільного народ

А для цього боятися мають ті, хто готовий за неї нас убивати.

І тому – так, Українська Держава в цьому процесі зобов'язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, – щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його "дєдамі" мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути.

А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу – і соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до четвертого коліна, тато-мама-дід-баба, школа-вчителі, що дивились, яку музику слухали, – громадської уваги тут має бути не менше, ніж до харківського процесу Зайцевої: іншого способу коли-небудь очиститися від задавненої зарази немає, країна мусить ясно бачити, чим вигодовується її смерть.

Бо інакше завтра-позавтра (в перерахунку на роки, не на десятиліття!) вони уб'ють вас усіх – із "провідниками толерантности", щирими адептами "какойразніци" й усією своєю аґентурою та виконавцями включно.

Спробуйте це зрозуміти, поки ще не пізно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube