Той зимовий день він провів у Тульчині. Клопотався про якісь важливі справи. Подеколи згадував, що сестра дуже просила його покласти на музику "Заповіт" Шевченка...

На мить відволікаючись від нагального, він, може, ледь чутно мугикав, робив ескіз майбутньої мелодії. На вулиці він, певно, складав його про себе. Може, кутався в комір, старався йти швидше, щоб не змерзнути або, їдучи підводою по зимових вулицях, щільно вкривав ноги рядном. Ніхто не знає, яка того дня в Тульчині була погода, у що Леонтович був одягнений, із ким говорив.

Достеменно відомо тільки, що "Заповіт" Шевченка він таки поклав на музику. І це був його останній мистецький акт. Символічно? Таки так. У долях геніїв схожі речі трапляються надто часто. Ніби сама історія хоче для них красивого завершення – з особливим значенням, з відчуттям таємниці.

А потім він подався до батька – коли приїхав, "була шоста година по сонцю". Мабуть, кашляв у рукавицю. Мабуть, обіймав старого священика. Точних відомостей не маємо. А смерть уже їхала до нього іншою підводою. Смерть – вона вибаглива, їй завжди чомусь хочеться всіх найкращих забрати на самому злеті. Може, щоб не творили, коли все вже створено. А, може, для того, щоб в очах нащадків образ генія вийшов максимально різким і контрастним. Смерть любить контрасти. Вона – ще той митець…

Сучасники часто називають його м’яким, лагідним, інтелігентним. Мабуть, усе це – з родини. Батько Леонтовича, окрім того, що був священиком, досить добре грав на скрипці, віолончелі та гітарі. Початкову музичну освіту Микола отримав саме в батька. Мати – людина "рідкої духовної та фізичної краси" – навчала малого народних пісень, сама чудово співала. Уже тільки батька й матері було б задосить для логічного початку життя геніального композитора. Але доля не скупилася – Миколин брат Олександр був професійним співаком, одна із сестер теж вивчала мистецтво співу, інша – грала на фортепіано.

Читайте також: Врятувати будинок Леонтовича: зараз або ніколи

У віці десяти років Миколку віддають на навчання до Немирівської гімназії, однак уже за рік через скруту з грошима батько змушений забрати сина. Він знаходить інший заклад – Шаргородське початкове духовне училище. По-перше, там утримували вихованців на повному пансіоні, а по-друге, син священика також мав би продовжити традицію, перейняти, не обірвати цю тяглість. Микола відмовиться від прийняття духовного сану. А батько не розчарується в ньому через це. Бувають же такі батьки…

Після закінчення училища Леонтович вступає до Подільської духовної семінарії. Вивчає теорію музики, хоровий спів, опановує скрипку й фортепіано. Уже в семінарії він уперше пробує обробляти народні пісні, беручи за зразок обробки Миколи Лисенка. На теологічні науки майбутній композитор звертає куди менше уваги. Віддається творчості, а ще влаштовує з товаришами літературно-музичні вечори.

Закінчивши семінарію в червні 1899 року, Леонтович вирішує скуштувати вчительського хліба. У селі Чукові на Брацлавщині він організовує свій перший симфонічний оркестр, а також свій перший хор – із сільських дівчат та хлопців. Згодом, викладаючи в духовному училищі у Тиврові, Леонтович знову організовує дитячий хор. Може, саме тоді якраз і почала чітко окреслюватися головна, найплідніша лінія його творчості – хорова. Саме в ті роки з’являється його "Перша збірка пісень з Поділля", знаменуючи другу лінію його зацікавлень – схильність до інтерпретації фольклорної спадщини.

У Тиврові ж Леонтович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – волинянкою Клавдією Жовткевич. 29 вересня 1901 року вони обвінчалися.

На Поділлі Леонтович устигає видати ще й другу збірку пісень – у 1903 році – із посвятою Миколі Лисенку. А восени 1904-го, шукаючи кращого життя для родини, композитор перебирається на Донбас. Тут він викладає музику та співи в залізничній школі, знову організовує хор, цього разу з дорослих, робітників-залізничників. Хор усе частіше й частіше виступає на мітингах, вочевидь, скоряючись могутній революційній хвилі, яка накочується все потужніше. Леонтович привертає увагу поліції. Рятуючись від переслідувань, змушений повернутися в Тульчин, на батьківщину.

Саме тут, зачарувавшись церковним передзвоном, Леонтович і створює свій найепохальніший твір – "Щедрик". Звісно, що він навіть не здогадується, що Carol of the Bells судилося облетіти весь світ, християнський і не тільки… Навряд чи думав він і про те, що створив річ власне ж сакральну – поповнив таїнство Різдва ще одним символом, та таким яскравим і потужним, що навряд чи його колись забудуть. Доля чогось дуже часто так обходиться з митцями, і є в цьому якась болюча несправедливість. Хоч, може, навпаки – справедливість. Мовляв, рано вам ще спочивати на лаврах, пишіть, пишіть. Я скажу поки…

Уперше "Щедрика" виконують на сцені 1916 року. Це був хор Київського університету. 5 жовтня 1921 року "Щедрика" презентували в Карнегі-холі в Нью-Йорку. А вже аж у 1936 Пітер Вільховський записав на радіо NBC англомовну версію – Carol of the Bells.

"Хіба це не трагедія для композитора? Бути відомим, славним за кордоном і бути зовсім невідомим широким колам українського громадянства, з яким він жив, задля якого він творив", – пише дослідник Олесь Чапківський.

Після встановлення Української Народної Республіки Микола Леонтович переїздить із родиною до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Разом із композитором Кирилом Стеценком він долучається до роботи в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР. Устигає викладати в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, організовує хорові гуртки та музичні курси. Згодом у статусі комісара першого рангу очолює найпершу українську державну капелу.

І при цьому встигає займатися творчістю. Коли б то? Музичні критики зазначають, що автентична творчість Леонтовича філігранна, довершена, виписана ретельно – аж до найменших дрібниць. Коли? Його хорові мініатюри – "Женчичок-бренчичок", "Гаю-гаю, зелен розмаю", "Козака несуть" – активно виконуються досі. "Тому, що зроблені з ювелірною майстерністю", – запевняють критики.

Після захоплення Києва денікінцями, у серпні 1919 року Леонтович повертається в Тульчин. Засновує там музичну школу, пише підручник нотної грамоти. До нас не дійшов жоден екземпляр.

У ці ж роки композитор активно працює над своїм першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою "На русалчин Великдень" за однойменною казкою Бориса Грінченка. Саме з цією оперою й пов’язана одна амурна історія. Лібрето написала його колишня учениця Надія Танашевич. Маестро, вочевидь, не був цілком задоволений текстом, а тому взимку 1921 року, взявши з собою старшу доньку Галину, щоб це мало пристойний вигляд, їде до лібретистки. Того вечора колишня учениця нібито взяла Леонтовича за руку – поворожити на долю. Глянувши, дівчина прошепотіла: "Це лінія життя, але чому вона така коротка?" Леонтович відбувся якимись дотепами, але доля жартувати вже не збиралася.

На тему смерті Миколи Леонтовича написано так багато, що годі прочитати. 23 січня 1921 року й усі події, пов’язані з цією датою, обросли неймовірною кількістю свідчень, здогадів, домислів, припущень і запізнілих зізнань, але вони, як люблять казати історики, не спираються на надійні докази. Часто всі ці свідчення контрастують між собою і взаємозаперечуються.

Безсумнівно, що 23 січня Микола Леонтович приїхав у Марківку до батька. Надвечір. Далі варіанти різняться.

Свідчення українського письменника Гната Яструбецького записані буцімто з уст батька композитора: "Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я в’їхала підвода. До хати зайшов молодий, 22–23-х років, середнього зросту. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була гора. Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: “З такими документами небезпечно будь-де ночувати”. Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу…"

Зі спогадів композитора Михайла Тележинського: "Усі полягали спати… Перший солодкий сон… У хаті тиша… Лише за вікном надворі завірюха тисячою свистів-шумів несамовито голосила, віщуючи щось недобре… Раптом тишу в хаті порушує стріл із револьвера!.. Злодійська куля влучила у серце сонного Миколи Леонтовича. Він схопився з постелі, ледве встиг зробити два кроки і скрикнути: “Мамо, серце моє…” – як тут же коло постелі впав на підлогу, заливаючись кров’ю, і за хвилину віддав Богові духа… Схопились батьки Миколи Леонтовича і прибігли на крик. Але кат-подорожній загрозив револьвером, випхав їх із кімнати, а сам почав ритися в паперах композитора. Поперекидав усе на столі і в столі, порвав багато цінних музичних творів, забрав до кишені декілька листів і вибіг з хати…"

Після публікації спогадів Тележинського піднялася велика хвиля спотворень. Тоталітарна м’ясорубка мусила захищати себе, вибудовуючи систему спростувань. Цапом-відбувайлом зробили письменника, а заразом і відповідального секретаря Міністерства внутрішніх справ УРСР Івана Головченка. Саме він, подейкують, і написав власною рукою спогади родичів Леонтовича, у яких простежується нібито "петлюрівсько-розбійницька" версія вбивства.

Зі "спогадів" дочки Галини: "Батько запросив “гостя” до кімнати, і, поки готувалася вечеря, у них зав’язалася суперечка на політичні теми. Вона набула дуже гострого характеру. Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали…"

Читайте також: Національний оркестр України пропагує за кордоном російську музику

У 1971 році в американській "Свободі" з’явився ще один спогад про вбивство Леонтовича, записаний нібито з вуст рідної сестри композитора Марії:  "Я вже зібралась лягати спати, аж раптом чую постріл. Я тоді мерщій побігла до братової кімнати. І побачила таку картину: вікно вибите геть із рамою, а через нього утікає "гість". Брат лежить на канапі весь у крові з простреленими грудьми, із передсмертними хрипіннями. Всі мої намагання дати першу допомогу братові (бо сестра Леонтовича була медичною сестрою – прим. ред.) були безуспішні. Брат помер".

Тільки в 90-ті роки про це заговорили вже більш-менш серйозно. Тоді й був оприлюднений рапорт Грищенка (чи Гріщенка?):

"В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковка, Кубличской волости Николая Леонтовича 43 лет, у которого Грищенко ночевал, и 26 января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции – выстрелом из винтовки в живот милиционера Твердохлеба".

Дехто стверджує, що аби не найшла коса на камінь, себто аби не сталося сутички між представниками двох наймогутніших, але часто ворогуючих силових відомств СРСР, над історією вбивства Леонтовича води часу б зімкнулися навіки. Але все вирішив конфлікт інтересів. Цей фактор, до речі, дуже часто все вирішує…

А де ж подівся Грищенко? За однією з версій, його вбив лопатою якийсь селянин. За іншою, агент загинув під час перестрілки з тією ж міліцією. Але дехто з місцевих жителів стверджував, що бачив чекіста в Марківці вже аж після Другої світової.

Отож, істиною в останній інстанції нині можемо вважати лише сам факт убивства. Він-бо, на жаль, доведений. А Грищенко чи Гріщенко, агент чи не агент, лопата чи револьвер – то вже з розряду вічних іксів, яких уже не заміниш фактами, то з царини таких дужок, за які ніхто більше нічого не винесе. Чи то через те, що так хотіла влада. А, може, й сама історія. Вона таки любить криваві таємниці. А, може, просто знає, що таємниці найкраще підживлюють людський інтерес, людську любов і пам’ять.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube