Головним розчаруванням минулого року для мене стали ми самі.

З відносно монолітної нації, яка, попри всі розбіжності, завжди сходилася в головному - любові до Батьківщини та ненависті до ворога, ми перетворилися на крикунів, головним продуктом життєдіяльності яких є істерика. Для багатьох вона взагалі стала єдиним доказом існування.

"Істерю, отже існую", – так потрібно адаптувати під нашу реальність твердження Декарта. І не важливо, які зовнішні чинники сприяли цьому – інформаційна війна, фейки, політики чи неналежний рівень свідомості. Головне – ми не витримали і цьому немає виправдання.

Читайте також: Atlantic Council: Чи закінчиться війна в Україні у 2020 році?

Дуже боляче, що весь цей розбрат уже вийшов за межі фейсбука, бо поки все варилося всередині - нічого страшного не відбувалося, адже фейсбук – це ніщо. Висловлюючись образно, фейсбук – це жаба, яку через дупу надувають інфантильні екстраверти. Вони вважають мережу трибуною, а лайк мандатом. Ок, нема питань – виступайте, дискутуйте. Я взагалі не надавав цьому великого значення, поки на власні очі не побачив, як ком'юніті громадських активістів перетворюються на трійки НКВС, як ліві (для спонсорів) стають правими (для тусовки), як булінг набуває статусу норми.

Читайте також: КВН закончился, маэстро – занавес!

Ну а коли миршавий гемофілійний неокомсомолець, головний актив якого – це зачіска, почав цькувати мого друга, який 2 роки був у полоні в Донецьку і ще не оклигав від нього, я зрозумів, що як суспільству нам, найімовірніше, п*здєц.

В новому році я бажаю нам не загризти один одного в запалі боротьби за самоствердження. Ну а якщо вдасться налагодити хоча б ілюзію діалогу -– це буде взагалі справжнє, бл*ть, диво.

З прийдешнім.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube