Про один недрукований некролог.

"Без стона, без стука, без вздоха" –
Як вбивці закопують труп, –
Минає проклята епоха
Вкраїною нассаних губ –
Ляшка, і Шевченко, і іже...
Чорніє Чорнобиль в імлі –
І молиться Плющ у Парижі,
І молиться Стус у землі...

Читайте також: Туга за гнобителькою: що не так із реакцією на смерть Валентини Шевченко

Цей "вірш у щоденник" (є в мене такий жанр) я написала 30 років тому – взимку 1990-го, коли, злякавшись суду "за Чорнобиль", застрелився Щербицький, і по телевізору вся номенклатурна шуя його оплакувала. ("Все эти годы у нас был настоящий лидер, и мы были счастливы", – "Ах ви ж суки!" – видихнув народ із другого боку телевізора.) Мене тоді вразила їхня фізіономіка: в усіх – один і той самий тип (привіт, Ломброзо!), і через одного – жадібні, жаб'ячі роти з товстелезними хтивими губами: вампірськими, мов справді нассалися людської крові.

Й от через 30 років у парламенті вже незалежної України їхні внуки так само оплакують ("вшановують"!) згадану в цьому вірші Валентину Шевченко – знамениту свого часу "Вальку-буфєтчіцу", професійну палку борцицю з "українським буржуазним націоналізмом", чия темна душа нарешті пішла на суд, від якого не втекти. І ЗМІ навперебій шанобливо перепощують про "єдину жінку, що очолювала український парламент" – блін, люди, отямтеся, чи ви подуріли, може, ви й Розу Землячку теж шанувати готові?!

Читайте також: "Люди не зі страху": яким був радянський режим у "вегетаріанські" часи "застою"

Бо в нововідчаленої теж на руках кров була геть неметафорична, – наприклад, моторошний за своїм "північнокорейським" садизмом розстріл Івана Гончарука в 1989 році був таки її рішенням (!), і це далеко не єдиний її злочин. Не треба дурити й без того задурений нарід: ця "мурка" зовсім не "очолювала парламент" (ВР УРСР ніколи не була "парламентом" у словниковому значенні слова!) – вона просто входила в головне українське ОЗУ 1970–1980-х рр.: "антишелестівське" угруповання, чиїм завданням від "крємльовскіх" було – "зачистити" Україну до кондиції "новой исторической общности людей, советского народа". Ось над цим вони, із різною мірою завзяття, і трудились – і "были счастливы".

І доки їхня головна "розстрільна трійка": Щербицький – Шевченко – Маланчук – не стоятиме в підручниках історії в одному ряду з Кагановичем, Постишевим та іншими катами України, – доти в нас триватиме "епоха вампірів". І кожним своїм "ушануванням" ви продовжуватимете цій епосі життя – власноруч.

Спасибі Мирославі Барчук за голос розуму в цьому бедламі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube