Серед біженців, які нині напирають на зовнішній кордон ЄС, окрім сирійців та іракців є також велика кількість афганців, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Вони втікають передовсім від катастрофічної ситуації з безпекою в їхній країні, зумовленої терором "Талібану", який пішов у наступ. А прагнення потрапити в Європу зростатиме пропорційно до того, як тоталітарні фундаментальні ісламісти захоплюватимуть контроль над країною.

Так в образі біженців у європейську свідомість, поруч із Сирією, повертається і значною мірою витіснена проблема Афганістану. В Ідлібі Захід покинув напризволяще майже мільйон цивільних мешканців, яких путінська Росія, її васал Асад і його союзник Іран бомбардуваннями змушують шукати притулку. Автократи Путін та Ердоґан можуть безперешкодно ділити між собою в Сирії зони впливу, побіжно вирішуючи, чи й коли скерують на Європу потоки біженців, щоб її дестабілізувати.

Читайте також: Пригоди талібів у Бадахшані, що свідчать про неминучість краху ОРДЛО

В Афганістані Захід іще присутній, але збирається вийти з країни, позбавляючи цим багатьох її громадян надії навіть на мінімум безпеки. Нещодавно укладена мирна угода між США й "Талібаном", яка передбачає поступовий вихід американських військ, розчищає ісламським екстремістам шлях повернення до влади. Адже без присутності американських підрозділів уряд у Кабулі не зможе втриматися проти "Талібану". Напрошуються паралелі з мирним договором, який США 1973 року уклали з Північним В’єтнамом: він передбачав поділ влади між урядом у Сайгоні та В’єтконгом. Щоб захопити всю країну, комуністичним військам знадобилося лише два роки. Наслідком стала хвиля біженців у півтора мільйони "людей у човнах", які намагалися врятуватися від свавілля комуністичного тоталітаризму через відкрите море.

Жорстка європейська реакція на найсвіжішу хвилю біженців справляє враження, що доля афганців, яким ми самі пообіцяли військовий захист і підтримку задля кращого майбутнього, нас не цікавить. Причому європейці, а насправді Німеччина, задовго до США форсували вихід із Гіндукушу. Так, німецький Бундесвер давно відмовився від бойових операцій, полишивши ведення війни на США. Близько 1300 німецьких солдатів, які ще зосталися на Гіндукуші, нині здебільшого обмежуються тренуванням афганських сил безпеки – у надії, що колись вони самотужки зможуть захищати свою країну. Радо переконуючи себе в тому, що "Талібан" тим часом став "поміркованіший".

У питанні, що ж має відбуватися з біженцями та наскільки демократична Європа повинна відчувати співвідповідальність за їхню долю, концентруються принципові дилеми про самосприйняття західної демократичної цивілізації. Усім давно мало би бути зрозуміло, що неможливо зберігати свободу, право й добробут у західних демократіях, якщо в решті світу занепадає громадянський лад, а елементарні права людини й людська гідність нічого не варті.

Суспільна думка в західних демократіях за останні роки різко хитнулася в напрямі тенденції до відмежування від позірно далеких конфліктів та їхніх наслідків. Досвід інтервенцій, як-от в Афганістані, доклався до цієї потужної реакції спротиву. Результат майже двох десятиліть військової присутності в Афганістані, якщо міряти його високими очікуваннями, з яких усе починалося – пригнічує. Хоча те, що там узагалі можуть відбуватися вільні вибори, що жінки можуть вчитися у школах та університетах, а в містах з’явилися зародки громадянського суспільства та середнього класу – це успіхи, яких у жодному разі не можна недооцінювати.

Читайте також: Уся Європа стане слабшою, Велика Британія теж. А переможцями вийдуть Росія та Китай

Якщо західні демократії відмовляться від цих досягнень, то стануть через це ще вразливішими до агресивних намірів своїх ворогів. Де відступає Захід, вакуум заповнюють інші сили, керовані геть відмінними від західних цілями та цінностями. А тоді проблема у вигляді біженців таки повертається до нас.

Але не всі, хто виступає проти обмежувальної західної політики стосовно біженців, автоматично морально вищі. Ті сили, переважно ліві, які вимагають необмеженого прийому біженців, часто першими виступають проти військових операцій для замирення кривавих конфліктів чи для запобігання геноциду. Інші форми західного впливу, як от санкції, вони теж швидко таврують "імперіалістичним втручанням".

Західна громадськість повинна збагнути, що глобальний наступ нового авторитаризму – це прямий наслідок нашої відмови від наміру формувати світ за ліберальними принципами. Захід, звісно, не може втручатися скрізь по світі й одним махом встановлювати гуманні відносини. Так само очевидно й те, що він не може дати притулок усім переслідуваним цього світу.

Однак це тим паче зобов’язує його, також і з власних інтересів, активно обстоювати світовий порядок, в якому забезпечено базові гуманітарні стандарти. Дорога туди може бути дуже довгою й сповненою прикрих невдач. Але лише вона дає нам надію на захист від світових сил деструкції.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube