Отруєні солодощі на Геловін у США, жуйки зі склом під час Олімпіади-80, цукерки з наркотиками в буремні 90-ті, наколоті апельсини часів Помаранчевої революції, чай із наркотичними домішками на Майдані, вічні вокзальні пиріжки з котів і собак, ковбаса з туалетного паперу, а нещодавно ще й банани з коронавірусом…

Скільки ще таких історій ви чули від інших або поширювали самі? Сьогодні спробуємо подивитися на ці гастрономічні міські легенди й чутки з дослідницького ракурсу, пише фольклористка Дар'я Анцибор для видання "ЇZHAKULTURA".

З вуст в уста... 

Чимало людей і сьогодні вважають фольклорними творами лише народні пісні, танці та казки. Через це багато хто стверджує, що фольклор відмирає, якщо досі не вмер. Прикметно, що те саме говорили дослідники ще на початку ХІХ століття. Проте, можна помітити, що сюжети старих міфів і легенд трансформуються, осучаснюють свої риси і форми і повсякчас вигулькують у просторах Інтернету. Фейсбук, газети, книги, телебачення та радіо аж ніяк не стають на заваді фольклорним текстам. А деяким жанрам навіть дуже допомагають поширюватися. Власне, міська легенда до таких жанрів і належить.

Почнемо з того, чому ці історії виникають. Наш мозок влаштований таким чином, що він терміново заповнює прогалини, якщо відчуває брак інформації для адекватного сприйняття ситуації. Налагодивши всі причинно-наслідкові зв’язки в уяві, людина відчуває полегшення від розв’язання задачі та обирає, як краще реагувати на проблему. Часто-густо пояснення, які ми знаходимо, насправді не вкладаються в жодні логічні рамки. Та це мало кого спиняє, особливо, якщо проблема дійсно серйозна, а тим більше, якщо вона поширює страх і непевність. Приблизно за такою схемою реакції на невідоме і з’являються чутки й міські легенди. 

Читайте також: Как не заболеть: простые рекомендации, основанные на здравом смысле

Чутками називають нерозгорнуті твердження: Чув, що в сусіда живе у ванній свиня. А от міські легенди – це повноцінна історія. Однією з особливостей таких текстів є посилання на авторитетне, наближене до оповідача джерело: Брат моєї подруги працює в лікарні…, Лікарка сказала сусідці, що… тощо). У науці його часто називають FOAF – friend of a friend (друг друга). Почувши покликання на когось, ми налаштовуємося на довірливу атмосферу. Другу важко не повірити: він не може брехати, тому таку інформацію хочеться передати далі як надійну. І так, врешті, породжується цілий ланцюг фейкових новин.

Дослідники вважають, що ці тексти потрібні нам, аби певним чином вплинути на проблему, озвучити її та символічно розв’язати. Люди потребують таких історій, коли почувають особливу невпевненість, невідомість і не можуть контролювати ситуацію. За таких умов усе чуже сприймається як таке, що несе потенційну загрозу. 

Місто та село: у чому різниця?

Варто згадати про особливості сприйняття свого й чужого в умовах села та міста. У традиційній культурі громада жила в закритому середовищі, де всі одне одного знають, тому рівень довіри до представників свого оточення вкрай високий. Інакша ситуація у місті. Щодня виходячи з квартири, ми зустрічаємо незнайомців на вулиці, в магазині, в метро, у кав’ярнях, у лікарнях, у черзі до банкомату й на касі супермаркету. Особисті кордони порушуються постійно, і відчуття категорії "ми" повсякчас пульсує. На відміну від досить закритого середовища традиційного села, де кожен знає все про всіх, мешканці міст позбавлені можливості так контролювати простір навколо себе, а чужі дуже легко пробираються в особливо приватні місця. 

Сучасна міська легенда не просто описує загрози, які можуть нести люди, але й має на меті попередити про певну небезпеку – говорять Олександра Архіпова та Анна Кірзюк у ґрунтовному дослідженні "Небезпечні радянські речі: міські легенди й страхи в СРСР". Завдання легенди – символічно розв’язати проблему, артикулюючи страх через текст.

Їжа на шляху від поля до виделки

Тема їжі особливо популярна в таких оповідях. Пояснення дуже просте. Раніше більшість людей чітко контролювала продукти, що опинялося на їхньому столі. Жителі села власноруч засівали та обробляли город, самі збирали врожай і самі ж готували страви. В урбанізованому суспільстві більшість продуктів люди купляють у магазинах, і через це з’являється маса непідконтрольних факторів, які змушують нас підсвідомо хвилюватися. Ми не можемо піти на завод і подивитися на весь процес виробництва улюблених сосисок чи соків. А якщо й можемо, то лишаємося непевними, чи людина на конвеєрі дійсно ретельно помила руки, чи справді корова здорова, чи не колють курей антибіотиками, чи не потрапила якась миша в м’ясорубку, та ще сто п’ятдесят інших чи. Приходячи на базар, ми не знаємо на сто відсотків, чи продавці не обробляли овочі шкідливими хімікатами, чи справді їх ретельно перевірила санепідемстанція, чи молоко не розбавлене… Одним словом, ви зрозуміли. Відсутність контролю над їжею повсякчас породжує страхи та непевність, і все це рано чи пізно виливається в міські легенди або чутки.

Популярні міські легенди недалекого минулого

Під час Олімпіади 1980 року в СРСР побутувала легенда, що жуйки, які дарують радянським дітям іноземці, містять інфекції/терте скло/голки/отруту. Брати подарунки від іноземців означало наражати себе на небезпеку, інколи навіть смертельну. Насправді ж, йшлося не так про вимальовування образу підступного ворога, як про коригування поведінки дітей, які могли спокуситися на західні блага, що були в СРСР дефіцитними (авторучки, жуйки, яскраві цукерки й наклейки тощо). Історії про отруєння жуйками мали б викликати в дітей страх і відбити бажання просити подарунки в іноземців, уникаючи таким чином символічного приниження та підтвердження відсталості СРСР. Такі тексти часто поширювалися зверху, наприклад, вчителям давали вказівку провести на цю тему виховні години. Текст, запущений провладними структурами, щоб певним чином вплинути на поведінку людей, називають агітлегендою. Жуйки з отрутою під час Олімпіади – її класичний приклад.

Якщо ваше дитинство припало на 90-ті, ви, ймовірно, чули застереження не брати цукерки від незнайомців на вулицях, бо в солодощах можуть бути наркотики. На відміну від попередньої, у цій історії артикулюється справжній страх дорослих за своїх дітей, які зростали у непростий час.  

У 2004 році під час Помаранчевої революції Людмила Янукович (дружина тодішнього кандидата в президенти Віктора Януковича), виступаючи на антимайданному мітингу, запустила мем про наколоті апельсини та американські валянки. Це ще один сюжет, який розповідає про отруєну чужими людьми їжу. У цьому випадку йшлося про американців, які буцімто влаштували революцію й одурманювали протестувальників наркотичними добавками у волонтерській їжі та напоях. Схожі історії, наприклад, про чай із наркотичними домішками, потім з’являлися про Євромайдан.

Читайте також: Лікарка відповіла на найпоширеніші питання про COVID-19

Популярними є також сюжети про ніготь, відрубаний палець чи пацючий хвіст у якомусь фабричному продукті. Красномовний приклад – стара київська легенда про п’яного співробітника кондитерської фабрики, який упав у чан з шоколадом, а потім, буцімто, хтось знайшов його відрубаний палець у цукерці. Такі міські легенди виринають з певною періодичністю з новими назвами продуктів та зміненими частинами тіла людини чи тварини. 

... і відтоді він це більше не їсть

Причиною появи гастролегенд є страх перед невідомим та недовіра до організації процесів виробництва, які самостійно вже не можна проконтролювати. Типовим джерелом інформації в таких історіях стає знайомий інсайдер (як його називають Олександра Архіпова та Анна Кирзюк). Це людина, яка залучена до виробничого процесу, тому знає те, що приховане від пересічних осіб. Підсилювати ефект може уточнення, що цей інсайдер після побаченого припинив їсти продукт, про який іде мова. Відчуття того, що ви отримали закриту інформацію, стимулює вас поширювати історію так само сильно, як і недовіра до санепідемстанції.

Вірусні продукти

Останні два місяці через появу коронавірусу COVID-19 відбулося активне відродження і оновлення стереотипних текстів на епідеміологічну тематику. Гастрономічні міські легенди не стали винятком. У випадку з коронавірусом сюжети гастролегенд роблять хворобу ще страшнішою. Дуже поширеною в інстаграмі, вайбер-чатах та просто в усному вжитку була історія про те, що вірус передається не просто повітряно-крапельним шляхом від людини до людини (тобто як уже відомі, а тому не такі страшні приклади інших вірусів), але й через фрукти: банани, помело або мандарини. Банани відчутно лідирували в цій тріаді. Метою цих повідомлень було попередити про небезпеку зараження фруктами – такими типовими для нашого зимового раціону, але при цьому екзотичними. Оскільки їх завозять здалеку, а не вирощують в Україні, люди не можуть перевірити весь шлях продукту до полиць магазину, а відтак вважають їх підозрілими. 

Поширення таких історій пов’язане з недовірою до походження продуктів та з бажанням хоч якось захистити близьких. Тому репост допису про шкідливі банани чи помело, а також про вживання теплої води та алкоголю для протидії корона вірусу діє як заспокійливе, в першу чергу, для того, хто поширює цю новину. Поділився – знизив рівень переживань за близьких, бо тепер і вони знають, як можна захиститися. 

Міські легенди – це лакмусовий папірець страхів і слабких місць суспільства. Саме вони разом із низовими фейками допомагають точно визначити причину занепокоєння серед людей. Дослідження цих текстів часто може дати значно глибше розуміння ситуації, ніж вивчення інших історичних джерел. Наостанок нагадаємо, що в критичних умовах важливо зберігати спокій, аналізувати інформацію та завжди перевіряти першоджерела.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube