Про волонтерський рух, який за шість років війни поступово йшов на спад, знов згадали. Але й цього разу це інколи вкрай дивно. Усім, хто за останні кількадесят років хоч раз потрапив до української лікарні, не треба розповідати про справжній стан медицини. Якщо на первинній ланці люди вже встигли відчути бодай якісь зміни, як-от відремонтовані амбулаторії, безкоштовні аналізи, електронна черга та цілодобова доступність сімейного лікаря, то на "вторинці", як кажуть, іще кінь не валявся. І, судячи з того, що відбувається зараз, іще довго не валятиметься, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

За рівнем видатків перебування на лікуванні у стаціонарі можна порівняти із купівлею старенького авто, а морально – із проходженням квесту, придуманого психологічним терористом. Ліки – винятково своїм коштом, всі маніпуляції середнього та молодшого персоналу – за окрему плату, харчування та простирадла з ковдрами відсутні. Але головне – відсутність нормального діагностування та лікування через брак кадрів. Водночас у критичні миті знову спрацьовує зацементована радянська традиція "не виносити сміття з хати".

Читайте також: Із 24 апаратів ШВЛ лише 2 зможуть рятувати хворих на COVID-19 – аудит київської лікарні №17

Вона похитнулася хіба що на початку війни, коли лікарі чесно зізнавалися, що у звичайних районних лікарнях немає потужностей, щоби приймати величезний потік поранених. І тоді на заклик відгукнулись люди, яких потім почали називати волонтерами. Ми бачили, як у свою чергову відпустку до прифронтових лікарень приїздили першокласні столичні фахівці, а тонни гуманітарної допомоги везли з різних країн і куточків України. Нещодавно, наприклад, Facebook нагадав історію: небайдужі громадяни Німеччини передали до шпиталю Нацгвардії, розгорнутому в Бахмуті, низку хірургічних інструментів, які тоді були на вагу золота.

Але цього разу лікарі здебільшого мовчать, наче загрози життю людей не існує. І йдеться навіть не про відсутність ліків для безкоштовної допомоги хворим на коронавірус, а й про засоби безпеки, тести, алгоритми симптоматичного лікування чи транспортування потенціальних хворих. Тому в одній із областей ми мали два десятки випадків інфікування медичних працівників, а майже всюди – масові звільнення персоналу. Ті, хто знов долучилися до допомоги своїй країні, констатують масове небажання чиновників розкривати реальну картину в кожній окремій лікарні.

Наприклад, відома волонтерка Леся Литвинова поділилася низкою історій про те, як один лікар попросив допомоги із закупівлею засобів захисту для своєї лікарні. А наступного дня начальство у відповідь на офіційний запит повідомило, що в них нічого не бракує. Лікарні, звісно, з удячністю отримують допомогу, але відмовляються робити офіційні запити до фондів, вимагають від працівників видаляти дописи в соцмережах про дефіцит і нагальні потреби, видають щодня стоси звітів, у яких ідеться про те, що всього достатньо. Натомісць волонтери, замість того, щоби вивчити питання, чому держава знов безсила, намагаються десь шукати апарати швидкої вентиляції легень, захисні костюми чи дефіцитні ліки та везти їх туди, де вони можуть знадобитися.

Але неформальний рух допомоги виникає там, де просити й не треба. Влада закриває транспортне сполучення, не відповівши на питання, як діставатися на роботу тим, хто обслуговує важливі суспільні процеси – у віповідь постає рух "Підвези лікаря на роботу". Забюрократизовані державні інституції на третьому тижні карантину починають складати списки літніх людей, яким потрібна допомога у придбанні продуктів, а молодь уже розносить пакети тим, хто навряд чи дожив би до офіційної допомоги. Злочинці дозволяють вивезти тонни захисних масок з резерву країни, а тисячі швачок-аматорів сідають за свої машинки, аби забезпечити масками бодай найуразливіші категорії.

Читайте також: У часи пандемії Україні загрожують некоментентна влада й несвідомі громадяни

Знов і знов активна частина суспільства, яка в інших країнах просто підставляє плече владі за форс-мажорних обставин, у нас фактично перекладає на свої плечі левову частину роботи. А чиновники, які декілька останніх років зверхньо казали "цей волонтер", маючи на увазі "нероба та самопіарник", сором’язливо не помічають цього руху й забороняють офіційно просити про допомогу й інформувати про нагальні потреби. І ймовірніше, коли все закінчиться, їм знов, як волонтерам і добровольцям, скажуть: то ви робили за власної ініціативи, вас ніхто не змушував...

Але я розумію тих, хто цього разу не кинеться на амбразуру, хоча шість років поспіль роздавав гуманітарку переселенцям, збирав гроші на спорядження військовим, плів маскувальні сітки чи турбувався про поранених і зневірених. По-перше, люди дійсно втомилися: жити у постійному режимі бойової готовності важко. А по-друге, коли я чую пафосний заклик допомогти всім, бо "ти ж волонтер" від тих, хто сам нічого не робить або імітує діяльність, хочеться, як сказали б військові, "стріляти на звук". І витрачати свої, інколи останні, заощадження для допомоги тим, хто боїться сказати вголос про проблеми, "бо звільнять", не хочеться теж.

Тому, пані та панове, нумо якось разом – у нас новий виклик, і він існує не лише для тих, кого чомусь занесли в окрему касту волонтерів. Ти – теж волонтер, якщо б’єшся за правдиву інформацію, не даєш розслаблятися чиновникам, виконуєш правила безпеки під час карантину. Або це дуже схоже на чергову маніпуляцію, в якій не варто брати участь, хоча б заради порятунку суспільного здоров’я.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube