Великдень, який нині вільно святкують, наприклад, у Росії, а в Китаї не зовсім – це тріумф. У релігійному сенсі свято відзначає тріумф життя над смертю, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Проте найсвятіший день християнського року також прославляє опір переслідуванням. Я в тому віці, що пам’ятаю офіційний атеїзм у радянській імперії – зневажені церкви, глум офіційної пропаганди, штрафи для тих, хто наважувався публічно заявляти про свою віру.

В 1986 році, коли я був студентом у Кракові, побував на підпільній месі, де на вівтарному полотні пишався логотип "Солідарності". Я хотів поспілкуватися зі священиком, та він квапливо втік – чи справді я західний журналіст, чи, може, агент-провокатор?

Читайте також: Ми багато що могли зробити інакше, тепер мусимо давати раду наслідкам – журналіст

У Лондоні я брав інтерв’ю в англіканського священика Діка Роджерса, що 1986-го просидів Великий піст у клітці, щоби привернути увагу до ув’язненої російської поетки Ірини Ратушинської, якої вже немає в живих. Я познайомився з нею за кілька місяців, коли її звільнили й вислали у Велику Британію.

У Східному Берліні 1988 року я був свідком, як тисячі людей (переважно молодь) юрмилися в церквах, щоб узяти участь у Friedensgebete – буквально це перекладається як "мирні молитви". Наростало відчуття страху, й учасники охоче розповіли мені, що їхнім наміром була боротьба за справедливість і свободу.

У всьому цьому моїми наставниками й натхненниками були преподобний Майкл Бурдо та його колеги з Кестон-коледжу, заснованого Бурдо. То був стрижень західних намагань вивчати релігію в комуністичних країнах, а отже, і підтримувати в них свободу віросповідання. Бурдо саме опублікував свої мемуари "Одне слово правди" ("One Word of Truth", 2019) — вельми корисне чтиво, де йдеться про відвагу вірян на Сході, і де пролито світло на релігійну та світську ієрархію на Заході.

Контраст разючий. З одного боку, моральна ясність: віра в те, що правда важить понад усе; що свобода не потрапляє в діапазон невільництва, а фундаментально відрізняється від нього. По той бік східно-західного розколу панували завуальована риторика й мислення, боягузливі виверти й бюрократичний "футбол".

Читайте також: Масове порушення карантину з боку РПЦвУ має ознаки спланованої диверсії. Чи буде розслідування?

Особливим театром абсурду була Всесвітня рада церков у Женеві, де прагнення екуменічних зв’язків із офіційною (керованою КГБ) Російською православною церквою та подібними передовими організаціями витісняло бажання досліджувати або підтримувати справжні релігійні вірування. Описані Бурдо події та зустрічі є ганебними, надто через те, що їх зручно забули після краху комунізму.

Це підкреслює важливу істину: історію пишуть переможці, й історія має багато батьків. Складно знайти десь людину, яка визнала б, що захоплювалася радянською системою та вважала, що неправильно їй протистояти. У книжці Бурдо змальовано бентежну картину світу, де кривда "антирадянський" знищує кар’єри людей. Але тепер усі ми ведемо холодну війну.

Однак ті настрої досі даються взнаки. Я добре пам’ятаю ура-хор московських інвестиційних банкірів, юристів, бухгалтерів та інших похлібців в елегантних костюмах. Їхня робота й бонуси залежали від того, чи вірить решта світу, що Росія стрімко й безповоротно стає сучасною західною економікою. Голоси купки впертих журналістів та інших коментаторів, що вважали корупцію згубною проблемою та знали, що колишнє КГБ з укоріненими антизахідними настроями скинуто, проте не знищено, губилися на загальному тлі.

Цікаво, яким буде вердикт історії про Китай. Якщо Сі Цзіньпін переможе, його критики не лише замовкнуть, а й будуть забуті. Майбутні археологи ламатимуть голови над нашими загадками, так само, як наші над таємницями Карфагена. Хотілося б думати, що то намислені побоювання. Тож спробуймо подбати, щоб так і було.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube