MENU

Вимушена українізація: секретна постанова 1953 року вимагала відійти від русифікації

1466 0


Мапа "Українські говори" з "Атласу України й суміжних країв", виданого 1937-го у Львові під загальною редакцією Володимира Кубійовича. Видання Наукового товариства імені Шевченка

Політику українізації (коренізації), яку більшовики проводили в радянській Україні з 1923 року, наприкінці 20-х – на початку 30-х років почали згортати, а в 1932-му її фактично припили. Натомість у 1932–1933 роках організували штучний Голодомор, який привів до масового винищення селян – одних із головних носіїв української мови. Водночас розгорнули на повну силу репресії проти українських культурних діячів, пише Петро Кралюк для "Радіо Свобода"


Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм "Меморіал жертв Голодомору" до роковин геноциду

Однак попри таку політику більшовицьке керівництво не пішло на повне знищення здобутків українізації. Адже в його планах було приєднання земель Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини й Бессарабії, де проживало чимало українського населення і де в міжвоєнний період проводилася переважно політика його денаціоналізації – особливо це стосувалося урядів Румунії й Польщі.

Вимушена українізація приєднаних до СРСР українських земель

Більшовицьке керівництво з певною осторогою сприймало події на Закарпатті, де в жовтні 1938 року створено Підкарпатську Русь (Карпатську Україну) як автономну частину Чехо-Словацької держави.


Карта Карпатської України (вирізка з газети «Українські вісті»), 21 листопада 1938 року

Ця автономія в перспективі могла трансформуватися в незалежну Українську державу. Власне такою вона була проголошена 15 березня 1939 року.


Командир Організації народної оборони "Карпатська Січ" Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року

Щоправда, Карпатську Україну відразу окупували угорці. Така окупація була на руку більшовикам. Їм незалежна Українська держава (хай навіть територіально незначна) не була потрібною. Адже це могло викликати небажані для них процеси на українських землях.

Читайте також: Протистояння української літератури з імперською Росію триває

17 вересня 1939 року, коли німецькі війська по суті вже розбили польську армію, Червона армія вступила на територію східних земель Польщі, зайнявши Галичину й Волинь. На теренах Західної України встановлювали радянську владу, яку супроводжував масовий терор. Водночас більшовики, щоби добитися підтримки місцевого населення, здійснили українізацію цих теренів. Українська мова стала широко вживаною в адміністрації, освіті, мас-медіа, театрі, кіно тощо.


"Карта українських земель". Видавництво "Нова українська школа", Львів, 1928 рік


В. Кубійович, М. Кулицький "Етнографічна карта України", видана 1949 року в Мюнхені

28 червня 1940 року, після Бессарабсько-буковинського походу Червоної армії, румуни залишили Північну Буковину й Бессарабію. Ці землі стали частиною радянської України. Тут теж "соціалістичні перетворення" супроводжувалася певною українізацією.

Восени 1944 року радянські війська зайняли Закарпаття. Незважаючи на національну строкатість цього регіону, а також існування тут москвофільських настроїв, радянське керівництво все ж вирішило цей край зробити частиною радянської України та провести тут українізацію. Змагання за Карпатську Україну в 1938–1939 роках не минули даремно!

Однак українізація приєднаних до Радянського Союзу під час Другої світової війни українських територій мала чимало "тіней". Відбувалися масові репресії проти національно свідомих українців, була ліквідована Греко-католицька церква. На ці землі спеціально посилали кадри з інших регіонів Радянського Союзу, які займали керівні посади й часто користувалися російською мовою.

Паралельно з цим у кінці 1940-х років була здійснена чергова чистка в Комуністичній партії (більшовиків) України під знаком боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". А на початку 1950-х почався тиск на українську радянську інтелігенцію. 1951 року московська газета "Правда" "викривала націоналістичні ухили" у творах українських авторів, зокрема в поезії Володимира Сосюри "Любіть Україну". Його твори почали вилучатися з бібліотек.

Реформаторська діяльність Лаврентія Берії

Однак смерть Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року пригальмувала ці переслідування. Протягом весни того року фактично на чолі країни опинився його колишній соратник Лаврентій Берія.​


Лаврентій Берія (1899 – 1953) – радянський державний і політичний діяч. Голова НКВС (1938–1945), член ЦК ВКП(б) (1934 –1953). Входив у найближче оточення Сталіна

Про останнього його супротивники створили уявлення, що він мало не головний винуватець сталінських репресій. Безперечно, Берія був причетний до них. Але саме він після смерті Сталіна почав проводити політику лібералізації Радянського Союзу й узяв курс на порозуміння із країнами Заходу. 9 травня 1953 року він ініціював масову амністію, сприяв припиненню різноманітних кримінальних справ, спрямованих проти діячів національних культур.

Читайте також: Акустичне насильство – вершина айсберга: новий законопроєкт покликаний зупинити русифікацію

У планах Берії було повернення до політики коренізації, яку в Радянському Союзі здійснювали в 1920-х – на початку 1930-х років. Із цією метою він здійснив низку кроків, які мали на меті посилити вплив місцевих національних кадрів у республіках, сприяли припиненню русифікації та розвитку національних мов і культур. Стосувалося це й України.

Зокрема, за ініціативою Берії 26 травня 1953 року була ухвалена секретна постанова президії ЦК КПРС про політичну й господарську ситуацію західних областей України. У цьому документі йшлося про "грубі викривлення ленінсько-сталінської національної політики". Було вказано, що "в керівному партійно-радянському активі кадри працівників із західних українців становлять незначну частину, а майже всі керівні пости в партійних та радянських органах зайняті робітниками, відрядженими зі східних областей УРСР і з інших республік Радянського Союзу". Також у постанові зазначено, що це саме стосується викладачів вищих шкіл: "…Із 1718 професорів і викладачів 12 вищих навчальних закладів міста Львова до числа західноукраїнської інтелігенції належить лише 320 чоловік…"

"Треба визнати ненормальним явищем, – вела мову постанова, – викладання переважної кількості дисциплін у вищих навчальних закладах Західної України російською мовою. Наприклад, у Львівському торгово-економічному інституті всі 56 дисциплін викладают російською мовою, а в лісотехнічному інституті із 41 дисциплін українською мовою викладають лише чотири".

Постанова вимагала відійти від русифікації та повернутися до українізації. Звісно, в цьому був певний політичний розрахунок. Так, у зазначеному документі читаємо: "Фактичний перехід викладання в західноукраїнських вишах на російську мову широко використовують ворожі елементи, називаючи це політикою русифікації. Такий стан речей у західних областях України створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля. Факти свідчать про те, що це підпілля, незважаючи на багатолітню боротьбу за його ліквідацію, все ще продовжує існувати…" Тобто все таки українізація, на яку йшов Берія, значною мірою обумовлювалася підпільною боротьбою українських націоналістів.


Грошовий документ (бофон) номіналом 200 карбованців ОУН-УПА 1949 року, представлений на виставці "Українська повстанська армія. Історія нескорених" у Центрі культури і мистецтв Служби безпеки України. Київ, 2 червня 2008 року

Зазначену постанову обговорили а в Україні, а низку її положень почали втілювати в життя.

Однак "коренізація від Берії", як й інша його реформаторська діяльність, були припинені у зв’язку з арештом і вбивством цього діяча 26 червня 1953 року. Він став жертвою боротьби за владу, яку жорстко провадили в середовищі радянського керівництва. Постанови президії ЦК КПРС щодо коренізації, які ініціював Берія у травні-червні 1953 року, відкликали як неправильні, такі, що спотворюють "політику пролетарського інтернаціоналізму".

Попри те, що реформи Берії, зокрема лібералізація й коренізація, були загальмовані, ситуація в Радянському Союзі вимагала їхнього продовження. Через три роки тодішній очільник Радянського Союзу Микита Хрущов засудить на ХХ з’їзді КПРС "культ особи Сталіна", почнеться "відлига", яка, зокрема, дасть певні можливості для розвитку національних культур.

"Відлига" зміниться "застоєм", коли переслідуватимуть національно орієнтованих дисидентів. Зрештою після "застою" настане в кінці 1980-х років "перебудова", складником якої також стане своєрідна "коренізація", відродження національних культур.

Тобто, як бачимо, питання коренізації, що постало на початку існування Радянського Союзу, аж ніяк не було випадковим явищем. І хоча його "глушили", воно так чи інакше давало знати про себе протягом всього часу існування радянської влади.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Петро КРАЛЮК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини