Зі смертю 75 років тому Беніто Муссоліні зник, а разом і створений ним режим. Проте поняття "фашизм" вижило, і його досі щедро вживають, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

А відколи Кремль узявся використовувати це слово для виправдання своєї військової агресії, воно знову набуло міжнародної гостроти. Водночас путінський режим демонструє, наскільки беззмістовно та свавільно нині звинувачувати когось у фашизмі. Адже для знищення ліберальної демократії Кремль водночас підтримує правоекстремістські партії в Європі.

"Антифашизм" лівих доклався до інфляції поняття фашизму, коли розширював його на всі можливі сили, що протистояли соціалістичній благій вісті. І водночас приймав те, що долучення до збірної назви "фашизм" націонал-соціалізму розмиває унікальність масштабів його злочинів. Досі впливовою є дефініція Комінтерну від 1935 року, яка назвала фашизм інструментом "найбільш реакційного, шовіністичного й імперіалістичного елементу фінансового капіталу". На цю основу після 1945 року комуністи начепили ярлик демократично-капіталістичному Заходові й, наприклад, Берлінський мур називали "антифашистським захисним валом".

Читайте також: Російська реальність вибудувана в повній відповідності із заповіданнями дуче – Казарін

Водночас нині багато хто забуває, наскільки фашизм був свавільним конструктом, підігнаним під особу свого засновника. Коли під час Першої світової війни Муссоліні попрощався із соціалістичною партією, у якій він тривалий час був провідником радикального крила, то спершу не знав, під яким ідеологічним прапором утамувати своє жадання влади. А тоді між 1919-м і 1921 роками якнайшвидше розробив концепцію фашизму, щоби створити мобілізаційну базу для власного злету.

Після відходу від марксизму Муссоліні вагався між радикально-революційним та ультранаціоналістичним обґрунтуванням свого прагнення війни й імперської манії величі. Його надихали ідеї французького соціального філософа Жоржа Сореля, який суттєво вплинув на революційний синдикалізм. Сорель вважав, що бюргерство опанував декаданс, а отже, захистити людство від занепаду може лише пролетаріат. Але для боротьби й готовності до насильства його слід підбурити апокаліптично перебільшеними міфами.

Наприкінці Першої світової Муссоліні втратив віру в обраність пролетаріату до цього фінального бою. В 1919 році він оточив себе сотнею активістів: колишніми ліворадикалами, позбавленими соціальних коренів студентами, журналістами, митцями-авангардистами, а також демобілізованими офіцерами й солдатами, які не пристосувалися до повоєнного цивільного життя. Ця зграя аутсайдерів стала силою, що стрімко набирала обертів, лише коли вдалася до нестримного насильства проти соціалістів і профспілок, за що їх фінансували великі промисловці й землевласники. І хоча це робило їх засобом контрреволюції, вони зберегли антибюргерську, егалітарну позу.

Становлення Муссоліні унаочнює неможливість чіткого розмежування тоталітарних ідеологій ХХ століття на ліві та праві. Візія створення нової людини в очищеному від бюргерської м’якотілості суспільстві, загартованому й залученому до єдиної ідеології, була сполучною ланкою, що поєднала його лівореволюційний період із періодом фашистського дуче й неймовірно нагадувала погляди більшовизму. Незадовго до падіння Муссоліні ця схожість іще раз унаочнилась у схилянні Гітлера до укладення сепаратного миру з Радянським Союзом проти ненависного Заходу.

Читайте також: "Творча" криза чільного роспропагандиста: навіщо Соловйов виправдовує фашизм

Усупереч пом’якшувальним легендам Муссоліні був фанатичним расистом й антисемітом, який вірив у зверхність "арійської раси". Проте його фашизмові бракувало вбивчої бюрократичної ефективності, із якою режим націонал-соціалістів у Німеччині ліквідовував євреїв і провадив війни на знищення. Переважно безуспішні кампанії Муссоліні в Північній Африці, Греції та на Балканах позначалися надзвичайною жорстокістю, ба навіть масовим знищенням із застосуванням отруйного газу.

Хоча він був автором ідеї, обґрунтував свавілля індивіда містичним культом вождя й усевладдям однієї партії, яка підпорядковується винятково його картині світу, фашизм Муссоліні все одно залишився ізольованим. Багато схожого з його методикою панування згодом проявилося в таких різних авторитарних устроях як режим Перона в Аргентині, Кастро на Кубі, Саддама в Іраку й Асада в Сирії.

Наскільки Муссоліні актуальний? Попри кризові явища, сьогодні західні демократії значно стабільніші, ніж вони були після Першої світової. Однак не варто легковажити. Якби не слабкість і дезорієнтованість ліберальної громадськості, то Муссоліні не зміг би прийти до влади. Еліти злякано відступали частково перед його погрозами насильства, а частково побоюючись червоної революції. А тому врешті з ним домовлялися. Так він прийшов до влади й із 1922 року крок за кроком установив свою тиранію.

Західні демократії довго не розпізнавали деструктивного потенціалу італійського фашизму й навіть намагалися здобути його прихильність, доки він остаточно не опинився в орбіті значно потужнішого німецького націонал-соціалізму. Захід досі схильний не чути або легковажити намірами й заявами авторитарних правителів. Путінська амальгама з радянського авторитаризму й великоросійського шовіністичного націоналізму демонструє, що схожі ідеологічні конструкти з’являються досі, і їхні наслідки можуть бути трагічними.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube