Ілюстративна світлина

Пандемія, що почалася з Китаю, є доброю нагодою замислитися про нашу здатність розуміти великі події та процеси, що нас стосуються, аби краще їм протидіяти й підготуватися на майбутнє. Ось три приклади наших інтелектуальних труднощів, пише для "Тижня" Мішель В'євйорка

Перший: санітарна криза дуже по-різному вплинула на ситуацію в усіх країнах, і виявлені відмінності, починаючи від кількості померлих, викликали безліч гіпотез. Найсерйозніші з них стосуються типології держав, інші – характеристик громадянського суспільства, ще інші, складніші – відносин між суспільством і державою.

Отже, на перший погляд країни, що найкраще впоралися з викликом, це ті, де держава добре підготувалася й передбачила ризики великої катастрофи, що могла би мати й іншу природу (наприклад, атомну або вулканічну), і до того ж у її розпорядженні була не тільки медична система, здатна прийняти несподівано велику хвилю хворих, а також вона могла сподіватися на зріле громадянське суспільство та довіряти йому. Так, зокрема, відбулося в Південно-Східній Азії, де відразу погодилися на систему цифрового відстеження інфекції. Якщо, наприклад, Німеччина, порівняно з Великою Британією, Іспанією чи Францією, налічує у п’ять чи шість разів менше смертей пропор­ційно до свого населення, то це лише тому, що вона краще зорганізувалася.

Читайте також: 12 трендів найближчого майбутнього: яким буде світ після коронавірусу

У Німеччині насправді політичні суперечності не стають на заваді справжній національній єдності, федеральна система забезпечує гнучкість й ефективність в управлінні кризовими ситуаціями, а населення дуже спокійно демонструє відповідальну поведінку та громадянську свідомість. Як наслідок, довіра до канцлерки Анґели Меркель, згідно з опитуваннями, різко зросла. У Франції, навпаки, влада відмовлялася чути зневірені прохання про допомогу з боку медиків, які щонайменше впродовж року скаржилися на застаріле обладнання в державних лікарнях. І рух "жовтих жилетів", і страйк проти державної пенсійної реформи наочно довели наявність сильної опозиції до політики Емманюеля Макрона: попередня недовіра лише зросла.

Це спостереження можна сформулювати інакше, пославшись на констатацію: пандемія найбільше шкодить у державах, де політичний розбрат настільки потужний, що реально не дає подолати внутрішнє протистояння. Але таких пояснень недостатньо. Чому Близький Схід і навіть Африка, де режими не мають жодної підтримки населення, принаймні досі уникнули найгіршого?

Другий приклад: побутує спрощена думка, ніби труднощі, що виникли під час боротьби з епідемічною кризою, спрацьовують винятково в інтересах демагогічних, популістських і націоналістичних сил. Дійсно, президент Трамп, відповідальність якого за катастрофу в Америці величезна, згідно з опитуваннями, не втрачає симпатій виборців. Правда й те, що в Угорщині президент Орбан зумів використати кризу, щоби зміцнити свою й так винятково авторитарну владу. Але про що свідчить соціологія в Іспанії та Італії? Що всупереч згаданим тенденціям сили з екстремістською ідеологією на кшталт "Голосу" (Vox) або "Ліги" зовсім не виграли від ситуації, а, навпаки, втратили підтримку громадян.

Читайте також: Пандемія не покладе кінець глобалізованому світові, навпаки – дасть новий імпульс його розвиткові

Врешті третій приклад: у певних країнах або ж у певних колах (таких, наприклад, як гуманітарне й соціальне дослідництво) нескінченні дебати й обміни думками вивчають багато різних сценаріїв виходу із кризи, загалом або тотально, мінімалістських чи всуціль максималістських. Хтось обстоює ідею, ніби нічого не зміниться або лише погіршиться, інші висловлюються на користь визначної антропологічної мутації. Хтось вважає, наче все, що було до й упродовж кризи, не дає жодних підстав для змін, а інші, навпаки, наполягають, що криза створює нагоду вигадати новий спосіб мислення й нові категорії уявлень про майбутнє та їхні втілення.

Тож країни, яких криза зачепила помірковано, готуються й далі рухатися своїм шляхом, як і раніше, хоча їм не завадило би звернути увагу на світові геополітичні й економічні зміни, які відбулися за межами їхнього існування. Натомість інші країни, що суттєво постраждали від епідемії, мусять замислитися над власним існуванням, його інтерпретацією та причинами безсилля. Між "усе" й "нічого" спосіб виходу із кризи мав би залежати насамперед від стану нинішньої політичної системи й від здатності політичних сил відновити більш і менш ушкоджені держави.

Усе це призводить до простого висновку: нам потрібний аналіз, якого поки що бракує, аби зрозуміти пандемічну кризу в її різноманітних виявах і щоб осмислити її реальні наслідки для сил зла й екстремізму. І нам потрібна не тільки спрощена чи натхненна спекуляція, а й політичні та інтелектуальні сили, здатні структурувати й організувати майбутнє. Балаканина тут не допоможе.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube