Українська політика максимально персоніфікована. І в цьому її ахиллесова п‘ята. Дев‘яносто відсотків суперечок точаться навколо того, хто наразі ліпший: Порошенко чи Зеленський, як 10-15 років тому Україна до майданів та хрипоти в горлі сперечалась, хто кращий: Ющенко, Янукович чи Тимошенко. А 26 років тому: Кучма чи Кравчук.

Звичайно, кожен з політичних лідерів символізував певний вектор розвитку і був представником частини українців. Перемога одного з них маргіналізувала та радикалізувала прихильників іншого. Вони відчували на собі усю важку правду латинської максими Vae victis - горе переможеним. Оскільки політика в нас абсолютно ірраціональна, «щирі українці» готувались до апокаліпсису з приходом до влади Кучми у 1994-му, Януковича - у 2010-му та Зеленського - у 2019-му. Натомість космополіти великих міст та пострадянські патерналісти, що переконані «мовою ситий не будеш», відчували приблизно те саме, коли президентами ставали Ющенко та Порошенко, а також коли тимчасово володарем Банкової був Турчинов.

Персоніфікація політики (і не тільки у нас) робить її абсолютно ірраціональною. Люди голосують серцем, і тому реагують на виграші та програші своїх політичних кумирів наче футбольні фанати. Не можуть змиритись з програшем «свого» і перемогою «чужого». Політичний трайбалізм не є українською особливістю, але в Україні він існує майже в чистому вигляді.

Читайте також: ТурбоЮщенко: Зеленский рассматривает разгон Верховной Рады 29 августа – 1 сентября – Юрий Романенко

Тому ви ніколи не переконаєте «пороховірів», що епоха Петра Порошенка - це вже історія, в який мали місце як історичні перемоги, так і ганебні зради. Що Петро Олексійович - це не месія (який за означенням трапляється в історії тільки раз), а людина з плоті і крові, що в конкретно-історичний час як могла виконала свою місію. Те, що Україна при ньому встояла як держава і залишилась електоральною демократією, - його велика заслуга. Те, що Україна як була до нього, так і залишилась після нього патрімоніальним суспільством / системою обмеженого доступу, що для друзів було все, а для опонентів - закон, що політика за Порошенка залишилась в Україні найприбутковішим бізнесом - теж правда. Для «пороховірів» обрання Президентом України Володимира Зеленського - вселенська трагедія, «проросійський реванш» і початок кінця України (якщо, звичайно, Петро Олексійович не повернеться на Банкову і вдруге не врятує країну). На жаль, серед тих, хто привів до влади Володимира Олександровича, все з точністю до навпаки. Програш Порошенка на виборах - перемога над абсолютним злом і порятунок України від перетворення на автократією під проводом радикальних націоналістів, що прагнули покласти строкате українське суспільство на прокрустове ложе інтегрального націоналізму.

І такий міні-апокаліпсис Україна переживає що п‘ять років, коли обирає президента. Бо в президентській моделі влади, яка де факто існує ж в Україні, переможець президентських перегонів за означенням отримує якщо не все, то контрольний пакет акцій країни напевне. І саме в цьому закладена інституційна вибухівка, що от вже чверть століття розриває українське суспільство. Максимальна персоніфікація політики та надмірна концентрація повноважень в руках однієї особи здатна зруйнувати українську державність. Бо як ми бачимо з нашої новітньої історії, жоден український президент так і не став справжнім батьком нації в очах абсолютної більшості українців. За 30 років ми не обрали главою держави ані українського Вашингтона, ані українського Ататюрка, ані українського де Голля. Ставлення навіть до минулих українських президентів нас не єднає - роз‘єднує. До певної міри винятками є хіба що два Леоніда: Кравчук та Кучма. Перший як той, хто проголосив українську державність, другий - як той, хто її фактично створив. Але жоден з них так і не став символом єдності українського суспільства.

Читайте також: Андрей Головачев: Кругом полный абсурд! И так у Зеленского во всем

Так можливо нам треба боротись не за чи проти Ющенка, Януковича, Порошенка, Зеленського, а за владну конструкцію, в якій доцентрова інституційна логіка переважатиме відцентрову, яка єднатиме українців, а не розділятиме їх, яка робитиме переможцями якомога більший відсоток громадян, а не плекатиме мрії переможених про реванш? За всієї традиційної нелюбові українців до парламенту, саме він є інституцією, яка ґрунтується на принципі зваженого представництва різних верств населення, пошуку компромісів, максимального врахування різних інтересів, а не «переможець отримує все».

Давайте на хвилинку уявимо, що в Україні немає всенародно обраного президента. Уявимо, що всі ключові питання українського державотворення вирішуються у Верховній Раді, а не на Банковій. Що новообраний президент не може розпустити чинний парламент (що стає вже правилом) і завести в нову Раду на хвилі своєї популярності велику фракцію імені себе. Що легіслатура стає не місцем легітимації президентських забаганок (чи рішень «стратегічної сімки»), а майданчиком для домовляння та пошуку складних компромісів. Що для зміни першої особи в країні (яким у парламентській республіці є прем‘єр) не треба виходити на майдани і робити чергову революцію - достатньо переформатувати коаліцію в Раді.

Читайте також: Некерована ситуація з Зеленським може дійти до точки неповернення

Головне, що за такої владної конструкції «чужих у рідній державі» стане кардинально менше. Апокаліптичність кожних президентських виборів відійде в історію. Ми почнемо вчитися домовлятися зі своїми співвітчизниками замість перемагати їх. Прагнення абсолютної перемоги та реваншу заступить бажання знайти спільну платформу та компроміс. Роль особистості в українській політиці зменшиться, а роль ідеології/політичної платформи зросте. Сподівання від перемоги «свого» стануть приземленішими та реалістичнішим (оскільки переможець у парламентських перегонах отримує не все, а лише частку), а отже і розчарування стане менше. Парламентаризм - це добра школа, яка вчить мудрості життя, непростим компромісам та співжиттю у розмаїтті. Вчить жити разом, визнаючи право кожного залишатись собою.

І останнє. Я знаю наскільки непопулярна серед українців ідея відмовитись від сильного президента. Але непопулярна - не означає неправильна. Прагнення сильного лідера - це часто ознака національного інфантилізму, коли суспільство намагається перекласти на когось відповідальність за майбутнє держави. Це про підданих, а не про громадян. Це про монархію, а не про республіку. Це про «хто не з нами, той проти нас», а не навпаки.

Можливо, українцям на часі започаткувати дискусію про інституційні дисбаланси владної конструкції, а не сперечатись до нестями про особистості та імена?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube