Михайло Драгоманов одним з перших просував українську літературну мову та освіту, вимагав черпати європейські інтелектуальні здобутки без посередництва Москви і вказував на згубність для України російського православ'я.

Він належав до покоління київської Старої Громади. До інтелектуального кола, у якому й були розроблені концепції розбудови української держави.

Альтернативна українська освіта

Вони почувалися спадкоємцями справи Кирило-Мефодіївського товариства. Серед тих, хто 18 травня 1861 року зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка, були студенти Київського університету Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький.

Драгоманов виголосив слово від студентства на прощальній панахиді. Вони й склали згодом ядро київської Громади. Це в кабінеті професора історії Володимира Антоновича, на домашніх зібраннях у Лисенків, Драгоманових, Косачів, Старицьких обговорювалася й усталювалася державна символіка, гімн, формувалися політичні товариства й партії.

Читайте також: Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, – думка

Ще від студентських років Драгоманов захоплено працював у недільних школах: так започатковувався проєкт альтернативної освіти українською мовою.

Похорон Шевченка у Києві

Розгорталася видавнича діяльність, а етнографія з розвитком національного руху швидко стала тоді політичною наукою, тож закономірно, що за дослідження українських пісень і вишивок давали тюремні строки.

Зібрані й видані Драгомановим та Антоновичем історичні пісні беззаперечно засвідчили, що якраз у них і збереглася пам'ять нації, свідчення про події, які не згадувала офіційна імперська наука. Етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні дослідження дали змогу окреслити ареал розселення українців та хоча б приблизно накреслити ті кордони, на яких ми й сьогодні проходимо паспортний контроль.

А розроблений Михайлом Драгомановим правопис - так звана "драгоманівка" - став одним із найпопулярніших у ХІХ столітті.

Працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, яке громадівці спромоглися перетворити у прототип української академії наук, розгорнувши регулярні українські студії. Цьому почасти сприяло ще й те, що імперська влада після польського повстання 1863 року деякий час толерувала й навіть підтримувала український рух як протидію польському "сепаратизму".

На якийсь час рупором українства стала і редагована Драгомановим газета "Киевский телеграф".

Заборона, втеча і привіт від царя

Діяльність українофілів аж так злякала петербурзьку владу, що 1876 року з'явився Емський указ про заборону української мови. У спеціальному додатку до нього цар Олександр ІІ згадав і Драгоманова як "положительно опасного в крае агитатора".

Дві заборони, Валуєвська та Емська, майже цілковито унеможливили легальну діяльність. І тоді ухвалюється рішення про перенесення роботи за межі Російської імперії.

Читайте також: "Більше працював, ніж жив": ким був для України Грінченко

Важливими центрами українського руху мали стати Львів та Відень. Громадівці зібрали кошти для відрядження звільненого з Київського університету Драгоманова за кордон. З 1876 року він у Галичині, згодом у Женеві.

У Швейцарії зміг налагодити видавничу діяльність. У травні 1878 на Літературному конгресі в Парижі Михайло Драгоманов першим привернув увагу до українських проблем. Він підготував промову "Література українська, проскрибована урядом російським".

У ній навів текст Емського указу, згідно з яким українцям заборонялося перекладати навіть Святе Письмо. Поширенню тексту сприяв Іван Тургенєв; примірник доповіді одержали Віктор Гюго та Карл Маркс.

Домашня література

Загроженість самого існування національної культури, криза ідентичності породили в другій половині ХІХ століття теорію "літератури для домашнього вжитку", зорієнтованої лише на читача-селянина.

Коли національна еліта зрадила, селянство якраз і зоставалося носієм пам'яті, мови й тожсамості. Іван Нечуй-Левицький пропагував тоді таку собі теорію мало не "відрубних" національно-культурних типів і впевнював читачів, що український культурний тип здавна вироблений, а російського взагалі ще не існує.

Читайте також: У всьому прагнув досконалости – історія українського скульптора, який ліпив Шевченка і Єлизавету ІІ

А відтак і російська література шеляга ламаного не варта, бо вона не ґрунтується на національній основі. Уся ця аргументація знов-таки перейнята пафосом захисту обложеної фортеці. Розмови про непотрібність і шкідливість для українців "великоросійської" літератури, про збереження унікальності самобутнього духу нації були, як на кінець ХІХ століття, неймовірно запізнілими.

Блискуче обґрунтування нової політичної програми українства дав у статті 1891 року "Чудацькі думки про українську національну справу" саме Михайло Драгоманов, полемізуючи, зокрема, і з Нечуєм-Левицьким.

На противагу самосвідомості оборонців оточеної ворогами твердині Драгоманов підносить гасла європеїзму і відкритості культури.

Європа без посередництва Москви і Петербурга

Лише інтеґруючись у західний інтелектуальний світ, взоруючись на західні тенденції, вітчизняне письменство могло повноцінно розвиватися: "І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась від нього, постільки й замирала".

Дуже багато уваги віддано проблемі ставлення до російської культури. Драгоманов аналізував проблему стосунків імперії та підпорядкованої нею колонії. "Обрусіння", на його думку, не є чимось виїмковим і пов'язаним із особливостями зловорожого російського духу.

Примус до зміни національно-культурної ідентичності є ознакою певного, як каже Драгоманов, "порядку громадського". А відтак потрібно змінювати політичні умови.

Українське письменство доти не буде успішним і самодостатнім, поки не почне засвоювати ідеї й інтелектуальні віяння безпосередньо із західних першоджерел, а не через Петербург чи Москву. Драгоманов закликав - цей заклик подосі більш ніж актуальний! - підхопити нитку європейської переємності, яка була обірвана щойно при кінці ХVIІІ століття.

Йому так і не судилося ніколи повернутися на батьківщину. Кілька років викладав в університеті у Софії. 1895 року у нього в Болгарії гостювала небога - Лариса Косач. Пильно вчилася у "дорогого дядька", усе життя потім називала його своїм духовним наставником і завдячувала драгоманівським впливам дуже багато.

2 липня повернувся після лекції - і того дня справдився похмурий прогноз кардіологів, бо серйозна серцева недуга не залишала місця для оптимістичних ілюзій. Про свій вирок Драгоманов знав і все спішив виконати задумане.

Завершував статті, готував до друку, упорядковував наукові матеріали. За його заповітом, хоронили професора за протестантським обрядом. Драгоманов вважав російське православ'я неприйнятною для українців релігією.

Покарання від царя і КДБ

Родина згодом повернулася до Києва. Син, Світозар Драгоманов, працював якийсь час із Казимиром Малевичем. Зумів зібрати спогади про батька. Зять, Іван Шишманов, став послом Болгарії в Українській Народній Республіці. А внука, Димитра Шишманова, радянські кадебешники розстріляли 1945 року в Софії разом із групою болгарських державних діячів.

Припис російського царя про небезпечного українського агітатора усі імперські влади виконували якнайпильніше, тож ім'я найвидатнішого українського політичного мислителя, філософа й антрополога, лідера молодої модерної України останніх десятиліть ХІХ віку зоставалося під суворою цензурною забороною аж до постання незалежної української держави.

Для неї Михайло Драгоманов і працював якнайпильніше усе своє життя.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube