Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.

Ця дівчинка — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941, викинувши тіло з вагону.

Читайте також: 30 років тому Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України

Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХст. дітям україномовної київської інтелегенції.

"Ми були першими українськими дітьми. Не тими, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями. Ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями. Нас було небагато таких українських родин…

Читайте також: Українська мова в часи СРСР. Друга хвиля "великої" українізації

Ми говорили по-українськи, батьки говорили до нас по-українськи, нас часто вбирали в українські вбрання. Цим ми звертали на себе увагу, а разом з нею і глум, посміх, кепкування, презирство. Багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати відсіч".

150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей. 150 років.

Читайте також: Українська мова в часи СРСР. Друга хвиля "великої" українізації