Вплив Китаю на міжнародні організації, уряди та бізнес стає все більш очевидним. Китайський слід у риториці й стратегії Всесвітньої організації охорони здоров’я — лише один з останніх прикладів, який широко обговорювався на тлі поширення COVID-19. ВООЗ є чи не єдиною інституцією, що має ресурси та експертизу координувати глобальну відповідь на поширення епідемії та має бути надійним джерелом інформації щодо медичних питань.

Багато політиків та експертів критикували ВООЗ за невиправдану прихильність до Китаю. Основою для критики стало зокрема те, що голова ВООЗ хвалив очільників комуністичної партії за «відкритість до того, щоб ділитись інформацією». Це в той час, коли в Китаї переслідували людей та ЗМІ, що поширювали інформацію про епідемію. Організація виступала за те, щоб залишати кордони, в тому числі з Китаєм, відкритими, пише у своєму блозі на НВ Марія Гур'єва..

Також Китай суттєво збільшив суму фінансових внесків до ВООЗ. З огляду на заяви США про припинення фінансування, це може зробити Китай одним з основних донорів, а отже дати й політичний вплив на діяльність організації. І прикладів такого впливу багато: представники Китаю отримують дедалі більше керівних ролей в установах ООН. Країна, яка є однією з лідерів порушень прав людини, набуває дедалі більшого впливу в міжнародних організаціях, зокрема в Раді ООН з прав людини. Кількість держав-прихильниць Китаю в ООН також зростає через економічний вплив, який той отримує в обмін на щедрі інвестиції.

На практиці, хто контролює міжнародні організації, той контролює і глобальні процеси та диктує свої умови. Крок за кроком Китай іде до своєї «мрії» — створити «суспільство спільного майбутнього». Враховуючи ситуацію з правами людини в середині країни та ставлення до громадян, думка про таке спільне майбутнє лякає. Однак саме зараз у Китаю є великий шанс отримати глобальне домінування та можливість формувати норми й правила для всіх. Тож в чому саме полягає «мрія» очільників Китаю, як саме вони її досягають та що це означатиме для прав людини?

Економіка

Завдяки економічній потужності, що зросла протягом останніх років, Китай отримав «сильні аргументи» в переговорах з іншими країнами щодо питань політичного значення, особливо це стосується країн зі слабкою економікою, але не лише їх.

У 2013 році голова КНР Сі Цзіньпін представив ініціативу «Один пояс, один шлях». Цей масштабний проект, спрямований на те, щоб стати економічним коридором, новим Шовковим шляхом від Азії до Європи і далі. Він суттєво посилить глобальний економічний вплив Китаю. Зазначається, що у проекті вже бере участь принаймні 71 країна, що становить близько 65 відсотків світового населення. Станом на лютий 2018 року Сі Цзіньпін зобов’язався витратити до 2030 року $300 мільярдів на виконання цього амбітного плану.

Читайте також: Підстав звинувачувати Китай у пандемії стає все більше

Китай активно інвестує також і в економіки різних країн. За інформацією Bloomberg, «Китай придбав або вклав у [європейські] активи суму у щонайменше $318 мільярдів за останні 10 років.

Україна, не настільки сильно залучена в економічні чи політичні відносини з Китаєм, проте також не залишається осторонь. Тут китайські державні компанії зосереджуються в основному на інфраструктурних проектах. Зацікавленість Китаю також поширюються на оборонну сферу.

Права людини у Китаї

За даними Amnesty International, уряд країни застосовує репресії, які особливо серйозні в Автономному регіоні Сіньцзян-Уйгурського району та районах Тибету. Жахливі порушення прав людини відбуваються під прикриттям буцімто боротьби з «тероризмом» та «сепаратизмом». За наявною інформацією, більше мільйона людей, здебільшого мусульман, утримуються в так званих «виховних таборах». Існує мало інформації про те, що саме відбувається в цих установах. Влада Китаю спершу заперечувала існування цих таборів. Проте, з 2018 їх почали називати «освітніми центрами», в яких люди перебувають добровільно та навчаються необхідним робочим навичкам. Проте від людей, які там перебували та яким згодом вдалось виїхати з Китаю відомо, що затримані часто піддаються тортурам, сексуальному насильству, «промиванню» мізків.

Уряд країни продовжує залякувати та переслідувати правозахисників та членів незалежних громадських організацій. Смертна кара досі широко використовується в країні, а інформація про неї є державною таємницею. Чиновники та правоохоронні органи використовують засоби розпізнавання обличчя, системи масового стеження, збір біометричних даних.

У січні 2019 року китайські Інтернет-користувачі повідомляли, що їм погрожували та навіть затримували за активність у Twitter — платформі, офіційно забороненій в країні. Крім того, влада суворо цензурує всі медіа — від друкованих ЗМІ до онлайн-ігор.

Правоохоронна та судова система значною мірою залишається під контролем партії, а довільні затримання та позасудове утримання під вартою узаконені. Пекін продовжує посилювати свою боротьбу з християнами та мусульманами, впроваджуючи стратегію з «китаїзації релігії». Як зазначав голова КНР іще в 2016 році, релігія має служити «найвищим інтересам» держави та підтримувати цінності партії.

Події в Гонконгу, включно з нещодавно введеним китайським урядом законом про національну безпеку, також розглядаються як серйозна загроза для прав людини. Цей законопроект фактично може призвести до широкомасштабних репресій.

Читайте також: Китай подходит к грани применения оружия

Не дивно, що міжнародна спільнота постійно критикує уряд Китаю та вимагає припинити порушення прав людини. Однак КНР наполягає на тому, що все, що відбувається в країні, є внутрішнім питанням і не повинно впливати на економічні чи політичні відносини. Такий підхід Китай просуває і в міжнародних організаціях у сфері прав людини. Цей же підхід часто знаходить відгук у багатьох інших урядах, зокрема авторитарних, адже «розв’язує руки» у питаннях переслідувань незгодних та дозволяє порушувати права людини і не перейматись через можливі покарання.

Роль у міжнародних організаціях

Дві цілі, які ставить перед собою Китай, щодо прав людини, — це блокувати будь-яку критику щодо порушень прав людини в країні та сприяти поширенню загального підходу невтручання у внутрішні справи.

Загалом Китай відігравав дуже незначну роль у міжнародній діяльності, що стосувалась прав людини, і розглядав саму концепцію як чужу для своєї культури та неактуальну для внутрішнього контексту.

Переламним моментом стала розправа на площі Тяньаньмень у 1989 році. Тоді тисячі людей, здебільшого студентів, зібрались на площі в Пекіні, вимагаючи демократичних змін. За тижні протестів кількість учасників та учасниць виросла до майже мільйона. Спершу влада ігнорувала протест, однак згодом проти мітингувальників відкрили вогонь та застосували танки. Ніхто точно не знає скільки людей було вбито, оцінки варіюються від декількох сотень до багатьох тисяч. Згідно з опублікованими в 2017 документами, кількість вбитих становила 10 000. Зараз ця тема є однією з заборонених тем у Китаї.

Після цих подій китайський уряд зіткнувся з серйозною критикою з боку міжнародної спільноти. Тоді ж країна почала відігравати активнішу роль у Комісії ООН з прав людини та згодом у Раді з прав людини ООН. Однак представники Китаю в першу чергу прагнули захисти дії свого уряду від критики щодо порушень прав людини.

На думку експертів, це змінилось після 2013 року, після того, як Сі Цзіньпін став головою КНР. Тоді Китай суттєво змінив свій підхід у відносинах з міжнародними організаціями, аби не лише захищатись від критики, але й активно впливати на порядок роботи організацій у питаннях, що стосуються прав людини.

На додаток, у 2018 році голова КНР Сі Цзіньпін заявив, що Пекін буде «брати активну участь у здійсненні реформи глобальної системи управління» як частини зобов’язань Китаю щодо створення «спільного майбутнього для людства». Це формулювання «суспільство спільного майбутнього» також увійшло до тексту резолюції про «взаємовигідну співпрацю», яку ініціював Китай та яка була прийнята на 37 сесії Ради ООН з прав людини. Сама резолюція визначає пріоритетність «конструктивного діалогу, технічної допомоги та нарощування потенціалу» як основних інструментів просування прав людини, що на практиці може означати, що традиційні резолюції, які жорстко критикують країни за порушення прав людини повинні відійти на другий план у порівнянні з більш м’якими механізмами міжнародного тиску (наприклад, Універсальний періодичний огляд (UPR)). Резолюція була прийнята 28 голосами «за», лише США проголосували проти, Україна була серед тих, хто утримались. Це один із кроків в напрямі послаблення механізму тиску на держави, що порушують права людини.

У квітні 2020 року китайські представники були призначені Радою ООН з прав людини у колегію, де вони відіграватимуть ключову роль у виборі слідчих з прав людини у світі - зокрема моніторів з питань свободи слова, здоров’я, насильницьких зникненнях та довільних затримань.

Таким чином, Китай зможе впливати на вибір щонайменше 17 власників мандатів ООН з прав людини протягом наступного року, відомих як спеціальні процедури, які розслідують, контролюють та публічно звітують про конкретні ситуації в країнах, або про тематичні питання у всіх частинах світу, такі як свобода слова та релігія.

Громадяни Китаю також представлені на управлінському рівні у багатьох міжнародних організаціях. (…) Крім безпосередньої участі у діяльності міжнародних інституцій, Китай накопичує політичну підтримку країн в органах з прав людини, використовуючи свій економічний вплив. Як зазначає Тед Пікконе з Brookings Institution у своєму дослідженні: «Деякі ознаки говорять про те, що держави, що мають важливі економічні та політичні зв’язки з Пекіном, швидше за все, уникають будь-якої критики щодо порушень прав людини в Китаї та/або підтримують його зусилля щодо послаблення міжнародної системи прав людини».

Велику кількість резолюцій, які пропонує Китай, підтримують саме держави, що від нього залежать. (…) Це тривожна тенденція, яка означає, що під час прийняття рішень та голосування за резолюції ключову роль будуть відігравати не відданість країни цінностям прав людини, а суто економічні інтереси.

Китай також підтримує партнерські відносини з Росією, докладаючи зусиль, аби обмежити фінансування у сферу прав людини та відвернути увагу від неї. Зокрема, не допускає правозахисників до участі у засіданнях ООН та чинить тиск на менші країни, аби змусити їх голосувати певним чином. Наприклад, ці дві країни успішно заблокували виступ Верховного комісара з прав людини перед Радою Безпеки з приводу жорстоких порушень прав людини в Сирії.

Нещодавно Росія та Китай наклали вето на резолюцію Ради Безпеки ООН, яка мала на меті розширити можливості з надання гуманітарної допомоги через пункти пропуску з Туреччини до Сирії.

Шеріна Тадрос, керівниця офісу Amnesty International ООН, заявила, що неможливо перебільшити важливість забезпечення пунктів пропуску. Для мільйонів сирійців це різниця між тим, щоб мати їжу, та голодом. Для лікарень йдеться про наявність достатнього запасу, аби врятувати життя. Ось чому зловживання Росією та Китаєм владою вето є презирливим і небезпечним.

Росія також регулярно підкреслює свої вимоги поважати суверенітет держави та невтручання у внутрішні справи. Підхід, який так активно пропагує Китай. Міністр закордонних справ Сергій Лавров, серед іншого, неодноразово висловлював занепокоєння з приводу контролю Заходу у питаннях прав людини й стверджував, що Рада нехтує економічними та культурними правами. Ці ж твердження також регулярно звучать від китайської делегації.

Зміна порядку денного щодо прав людини, керована Китаєм, має дуже небезпечні наслідки

Перш за все, завдяки чимраз більшій підтримці Китаю, велика кількість резолюцій ООН, що підривають права людини, можуть бути легко схвалені країнами-делегатами. Це призведе до руйнування механізмів захисту прав людини, що включають прозорість та підзвітність урядів.

По-друге, країни, які зараз стоять на сторожі дотримання прав людини, будуть більш неохоче виступати проти Китаю та приглушати свою критику заради перспектив економічної співпраці та вигідних інвестицій.

Це може призвести до руйнування всієї системи прав людини. Коли фактично не буде інструментів, щоб притягнути уряди та винних у порушеннях прав людини осіб до відповідальності. Таким чином, люди залишаться віч-на-віч з репресивними або ж просто неефективними в питаннях прав людини урядами без підтримки міжнародної спільноти.

Механізми, які були створені після Другої Світової війни, як запобіжники того, що жахіття того часу не повторяться, зараз під загрозою руйнування. Ми ризикуємо повернутись у час без прав людини, коли немає можливості досягнути справедливості, а життя та гідність більше не захищені, натомість уряди мають повну владу на людьми та можуть зловживати нею без жодної перспективи понести відповідальність.

Тому важливо, щоб громадянське суспільство уважно стежило за роллю своїх урядів у міжнародних інституціях з прав людини та вимагало дій, які відповідають цінностям прав людини. Також необхідно, щоб незалежні ЗМІ, активісти та недержавні організації мали змогу безперешкодно виконувати свою правозахисну роботу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube