Намагання Банкової "всидіти на двох стільцях" у стосунках з Лукашенком призводить до того, що білоруський де-факто президент відверто ігнорує інтереси Києва. Натомість Україна намагається не помічати беззаконня в сусідній країні, руйнуючи залишки свого авторитету як серед білорусів, так і в ЄС.

До того, що дипломатична позиція України з будь-якого значимого питання в період президентства Зеленського озвучується нечітко, часто із затримками, а нерідко – ще й за допомогою взаємно суперечливих заяв різних посадовців, напевно, всі ми вже звикли.

Але в історії з Білоруссю подібна ситуація дійшла до якогось неймовірного абсолюту.

Після того, як президент Білорусі сфальшував вибори і спробував забити кийками і замучити по ізоляторах білоруський Майдан, після того, як він віддав Росії "вагнерівців", які вбивали українців на Донбасі, після того, як цей колгоспний диктатор розповів учора, що Україна "стала на коліна" – після всього цього офіс президента України, який давно і безнадійно перетягнув на себе повноваження стосовно формування зовнішньої політики, видав оцей, з дозволу сказати, текст. В якому чітко вказано, що "Україна… не втручається у вирішення питань про вибори або чиюсь перемогу на них". Переживши два Майдани – ми не будемо говорити про те, що в сусідній державі диктатор узурпував владу і знищує власних громадян. Оскільки, на думку філософів з ОП, "терпіння є ознакою цивілізованості будь-якої нації". Ні більше, ні менше. 

Читайте також: В случае смещения Лукашенко проект Союзного государства будет закрыт, – блогер

До слова, мало чим відрізнялася і суботня заява МЗС. В якій наші дипломати заявили, що "загалом поділяють позицію, висловлену Європейським Союзом щодо виборів в Білорусі". Але чомусь ні слова не сказали про загальноєвропейське невизнання оголошенх результатів цих виборів.

На подібному тлі, звичайно, тішить око той факт, що українська делегація у Парламентській асамблеї Ради Європи ініціювала цілком адекватну "білоруську декларацію", яку підтримали країни Балтії та Британія. Чи заява Богдана Яременка з групою нардепів – "слуг народу", в якій вони називають вибори президента в Білорусі сфальшованими, і нагадують Лукашенку про долю Януковича. Але все це – політичні та партійні ініціативи. Натомість чинна влада поводиться так, ніби Україна – член ЄврАзЕС і ОДКБ, а не претендент на членство в ЄС та НАТО.

Звичайно, виправдання для дипломатичної бездіяльності завжди можна знайти. До п'ятниці можна було говорити про бажання Банкової "не дратувати Мінськ, щоб отримати вагнерівців". Поки бацька не плюнув на стосунки з Україною і власні заяви, і не віддав "туристів" Путіну.

Можна говорити про те, що "Мінськ – це цінний майданчик для переговорів з Росією". Не звертаючи уваги на той факт, що тепер бацька настільки готовий до послуг та поступок Путіну – особливо за чужий рахунок – що ці злощасні переговори можна би було зараз перенести з Мінська до Москви без видимої шкод для справи.

Читайте також: Лукашенко, избрав путь силового подавления протестов, пошел по ошибочному сценарию, – Кирилл Сазонов

Можна з "патріотичних" мотивів цікавитися, чому нам "топити за Тихановську", якщо вона теж може виявитися проросійською. Можна нагадати навіть про економічні зв'язки між Україною та Білоруссю які "необачні політичні заяви" можуть "поставити під загрозу". Так ніби за білоруськими товарами вишикувалися довгі черги в Європі і тільки завдяки добрій волі бацьки Мінськ все ще торгує з Києвом. Можна навіть припустити, що за своє мовчання команда Зеленського отримає з Кремля свій "пряник" у вигляді кількох звільнених полонених. Все можна.

А можна згадати той момент, коли українців цікавило, чи захоче ЄС сваритися з Путіним через те, що в когось у Східній Європі вкрали шматок території. Ні Берліну, ні Парижу в короткотерміновій перспективі ця сварка не була вигідна. Але ЄС на неї пішов. Може, не в тій форм та не в тому обсязі, якому нам хотілось би – але пішов. Рівно ж як і той факт, що які б обіцянки не робив Кремль Банковій за мовчання стосовно виборів у Білорусі – ціна цим непублічним обіцянкам не більша, ніж заявам "бацьки" про передачу "вагнерівців" Києву.

І отримавши свого часу міжнародну підтримку, яка триває і до сьогодні, офіційний Київ в кращих традиціях пострадянської дипломатії відмовляє в аналогічній, бодай словесній підтримці, сусідньому народу, який також захотів свободи. І закликає той народ до "діалогу" з людожером, за чиїм наказом катували тисячі людей. Складається враження, що паталогічний страх перед майданами перестав бути ексклюзивною хворобою російського президента. Наслідки цього страху для України будуть не надто приємні. Адекватні білоруси оцінять глибину "братської любові" з боку України. Європейські посадовці тверезо оцінять готовність команди Зеленського підтримувати права людини та демократію у світі. А в Кремлі в черговий раз сміються з картонних блазнів, які так і не наважилися чорне назвати чорним. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube