Мені здається, ми, українці, часто боїмося мислити в термінах ширших, аніж межі нашої країни. Нас лякає те, що виходить за її межі. Ми боїмося бути спільнотою, що задає моду, що визначає тренди

Наприклад, білоруські протести. Скільки я вже прочитав про те, що вони не такі, занадто наївні, занадто ненаціональні, занадто залежні від "руского міра" чи ще якісь.

Читайте також: Портников назвав головну проблему білоруської опозиції

Але говорити так – значить не помічати головного. Ідея, яка надихала нас, тепер надихає їх. Ідея антиавторитарного повстання розширюється – а значить вона живе. І це нас має надихати, а не засмучувати – бо ми були одними з тих, хто цю ідею приніс у Східну Європу.

Скористається зараз РФ ситуацію чи не скористається – Східна Європа вже ніколи не буде такою, якою була до цих протестів. І ніколи не буде такою, якою була до наших протестів. Енергія, яка живила наші Майдани, яка живила грузинську Трояндову революцію, протести в Молдові та Вірменії – ця енергія тепер у Білорусі.

Мене також дивує, коли люди кажуть, що до білоруських подій ми маємо ставитися тільки крізь призму наших інтересів, а не цінностей. Інтереси, звісно, важливі. Але коли у 2013–2014 деякі західні країни ставилися до наших подій тільки крізь призму своїх інтересів, а не цінностей, ми дуже ображалися. Тому чому тепер подвійні стандарти? Чи цінності ми поділяємо тільки тоді, коли це нам вигідно?

Читайте також: Лукашенків режим украй знахабнів. Україна й далі вдаватиме, буцімто нічого не відбувається?

Нам важливо, на мою думку, часом відчувати себе частиною глобальних процесів – а не лише свого внутрішнього розвитку. Бо тільки так ми справді можемо бути в центрі історії та впливати на неї. Тільки так ми зможемо позбуватися своєї провінційності.

Тому для мене "Жыве Беларусь!" і "Слава Україні!" – це сестри-близнючки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube