Якщо ми подивимося на це як на триваючий процес розвалу Російської імперії, і зрозуміємо, що розвал — не одномоментний акт, а саме процес, розтягнутий у часі, то те, що ми спостерігаємо зараз, дуже цікаво.

Це цікаво тому, що можна побачити, які слабкості імперського центру вже проявилися, і чим далі, тим їх більшатиме: імперський центр вже не може так ефективно втримувати території, які вважає залежними від себе або своїми, пише у блозі на НВ директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, інформує UAINFO.org.

Радянський Союз — це була реінкарнація Російської імперії. Компроміс між національними центрами та імперським центром.

Тепер зверніть увагу на Близький Схід. Колишня Османська імперія припинила існування 100 років тому, але міазми чи процеси, що пов’язані з імперією, тривають. Наприклад, повернення Туреччини на Близький Схід і посилення її позицій там — це процеси, що не могли б виникнути без імперської спадщини. Можна згадати Австро-Угорську імперію, Британську, французів, — всі ці імперії (метрополії) мають фантомні болі — певну політику щодо колишніх колоній.

Чи події у Нагірному Карабасі є відлунням фантомного болю Османської імперії? Якщо дивитися на цей конфлікт ретроспективно, то можна копати глибоко. Але я не буду цього робити. Раціонально зупинитися на подіях сторічної давнини.

Що було сто років тому? Розпадалися Російська та Османська імперії, і коли південнокавказькі народи отримали шанс на утворення власних держав, і кожен народ вибудовував стратегію по своєму. По різному бачив, де мають пролягати кордони. Південний Кавказ розташований на перетині цих двох імперій. 1918−21 — час активних подій. Політичні процеси супроводжувалися етнічними і етнополітичними чистками. Ці процеси відбувалися в Єревані, в Баку, Зангезурі, Нагірному Карабасі, — практично по всій території Південного Кавказу. Вірменія вела війну з Грузією, Туреччиною за територію, яку вважала своєю, і в результаті ключову роль там відіграла Туреччина. Спочатку Порта — це Османська імперія, потім вже республіканський уряд на чолі з Кемалем Ататюрком, якого, до речі, активно підтримувала Москва, Комінтерн, як головний важіль протидії Антанті. А Антанта тоді виступала на боці урядів країн Південного Кавказу, тобто дуже був заплутаний конфлікт.

Читайте також: Бутусов: Видна цена российским гарантиям – никакой помощи Армении Путин не оказывает, в который раз показав, что верить РФ нельзя

Кажуть, що Нагірний Карабах опинився у складі Азербайджану уже після совєтизації. Але це трохи не так. Ці процеси тривали постійно з 1918 до 1920 року. І Азербайджан не відмовлявся від цієї території. Потім, коли в реінкарнації Російської імперії на ці території повернувся Радянський Союз, зафіксував певні кордони, то цей етнічний конфлікт був заморожений. Комуністичні діячі різних етнічних груп розділили ці території — одна частина спірних територій відійшла Азербайджану, інша — Вірменії, і на цьому вони поставили крапку, вважаючи, що пролетарський інтернаціоналізм, комунізм вирішать національне питання.

Щодо сьогодення. Наскільки довго триватиме конфлікт, вам не скаже ніхто. Бо це війна, а в ній багато перемінних. Це залежить від стратегії, тактичних дій, політичної волі, союзників і т.д. На разі Азербайджан має тактичні і стратегічні переваги. Він краще підготувався до цієї війни і використовує новітні військові технології. Міжнародний тиск на Баку зростатиме, оскільки Азербайджан веде наступальну операцію, і багато чого залежатиме від того, чи Азербайджан встоїть під цим тиском, чи змушений буде зупинити контрнаступ. Цей зовнішній тиск частково врівноважується жорсткою позицією Туреччини, яка веде пряму полеміку з Францією, в першу чергу, із США і опосередковано з росіянами (але менше). Хоча досвід «заклятої дружби» між Туреччиною і Росією за останні роки є чималим (узгодження інтересів у Лівії, Сирії).

Читайте також: Геннадій Друзенко: Якщо карабаський конфлікт чомусь і вчить, то лише тому, що чорно-білий погляд на світ – прямий шлях до жахливих трагедій

Нагірно-Карабаський конфлікт був першим такої потужності у Радянському Союзі. Це дуже симптоматично, що на цьому новому етапі він загострився і вибухнув новою війною. Ми (пострадянський простір) пройшли певний цикл, і бачимо розвиток подій в рамках нового циклу. Україна ще не вийшла із цього простору, бо наші території окуповані Росією. Відповідно ми напряму залежні від тих процесів, що відбуваються у РФ або в країнах-сателітах. І чим більше Росія витрачатиме ресурсів на підтримання статусу-кво, чим більше розхитуватиметься ситуація в самій Росії, тим більше у нас шансів не просто «вискочити», але й відновити територіальну цілісність вже на набагато вигідніших для нас умовах. Отже, треба бути готовими.

І ще один висновок: настає новий дивний світ, і війна в Нагірному Карабаху — його предтеча.

Повне інтерв'ю Ігоря Семиволоса слухайте в програмі Новий вечір Дмитра Тузова на Радіо НВ:

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube