23 листопада режисера Романа Віктюка поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Після його смерті я прочитав у фейсбуці десятки пафосних постів різних політиків, журналістів, людей мистецтва. "Пішов із життя український геній", "Віктюк був найвидатнішим українським театральним режисером", "у пантеоні великих українців почесне місце зайняв великий Віктюк"

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Сергій Дмитрієв, повідомляє UAINFO.org.

Читаю і думаю: а чому наша держава не створила умови для того, щоб "великий українець", "український геній", "найвидатніший режисер" працював удома? Культура – це ж м'яка сила, інколи дієвіша в міжнародних стосунках, ніж інші дипломатичні інструменти. Чому Україна, розуміючи, що Віктюк – це режисер, якого знають і поважають у всьому світі, не допомогла йому тут створити театр?

Не хочу оцінювати самого Віктюка та його перебування на території Росії. Це питання його совісті та його можливостей. На час анексії режисер мав близько 80 років, відомо, що 2014-го влада РФ хотіла, щоб він підписав листа на підтримку анексії, але Віктюк відмовився. Я не знаю всіх обставин, але річ не у Віктюкові.

Читайте також: Україну й українців воліють звести до осоружного ги-ги-ги

У цій ситуації напрошуються питання, які виходять за рамки конкретної події. Невже українцеві треба вмерти, щоб на батьківщині визнали його досягнення? Що заважає нам удома створювати умови для праці талановитих людей, які можуть прославляти Україну в усьому світі? Чому ми так не любимо талановитих земляків?

Війна з Росією показує, що ситуація ще гірше, ніж могло би здаватися, адже про тих, хто загинув, захищаючи Україну, про наших героїв-військовиків ми теж пам'ятаємо тільки після їхньої смерті та, що найстрашніше, дуже недовго. Тисячі родин загиблих зараз самотужки змагаються із проблемами, деякі наші герої-військові сьогодні сидять у в'язницях.

Де шана й повага до тих, завдяки кому ми відносно спокійно живемо? Чому ми не вміємо з чистим серцем пишатися земляками? Нашій країні дійсно не потрібні герої, поводирі-Мойсеї? Якщо ні, то хто нас виводитиме з пустелі совєтськості? Дилетантура з "95 кварталу" із цим точно не впорається, адже вона сама по вуха сидить у багні "рускава міра".

У ці хвилини, коли ви читаєте мій допис, тисячі хлопців у формі охороняють наші кордони. Так, я знаю тезу про "ми усталі ат етай вайни", але ви можете собі дозволити цю "усталасць", тому що вони там щохвилини ризикують власним життям. Саме тому я питаю: що ми для них робимо? Їм дійсно треба загинути, щоб ми поставили скорботне вподобання, перепостили на своїй сторінці героєву фотку й наступного дня про нього забули? Якщо так, то все дуже погано. Вони заслуговують більшого.

Читайте також: Сержанта Журавля мали рятувати за всяку ціну. Натомість ми побачили квінтесенцію гібридної капітуляції

Повернуся до того, із чого починав. В Україіни є важка артилерія – люди культури, які зробили собі ім'я за кордоном. Чи достатньо ми як країна та як суспільство зробили для диригентки Оксани Линів, оперних дів Ольги Пасічник та Ірини Житинської, яким стоячи аплодує Захід? Чому не в рідному Львові, а у Варшаві один із найкращих театрів Європи очолює Наталя Дзєдушицька? Здогадуюся, що деякі прізвища завдяки "чудовій" праці україїнських ЗМІ ви навіть не чули.

А ви знаєте, що теж у Польщі живе та створює унікальні дрони Вадим Мельник? У своїх 20 із лишком років молодий мільйонер потрапив на обкладинку "Форбсу". Але своїй країні він, мабуть, не потрібний, адже його важко було б утиснути в систему договорняків і дерибанів.

Список неоцінених удома людей, які обрали чужину, невикористаних українських можливостей можна продовжувати довго. Питань більше, ніж відповідей. Мені здається, що в нашому домі не буде добре доти, доки ми не навчимося цінувати своє, любити українське, допомагати талантам і пишатися тими, хто щось для нас зробив.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube