У нинішньому українському політичному мейнстримі марксизм не в пошані – аж надто він нагадує про радянське минуле. Суспільство, обпалившись на молоці, тепер схильне дмухати й на воду

Про це у своєму блозі на "Дні" пише Ілля Федосєєв, повідомляє UAINFO.org.

Однак навряд чи можна повною мірою зрозуміти й нинішній стан України, і її перспективи, не використовуючи марксистської методології. Зокрема, поняття прогресивного класу.

Нагадаю, що прогресивний клас, подібно до всіх інших, прагне до максимальної користі для себе. Але якоїсь миті все складається так, що його користь об'єктивно збігається з інтересами розвитку суспільства в цілому. Цей клас думає, що старається для себе, а виявляється – для всіх.

Прогресивний клас – та сама бджола із хрестоматійного прикладу Адама Сміта. Бджолі потрібен тільки нектар – але, піклуючись про свою вигоду, вона тим самим приносить користь квітці, запилюючи її.

Хто ж у сучасній Україні прогресивний клас? Вже точно не олігархи. Досвід останніх десятиліть показує: чим краще живеться їм, тим гірше – решті країни. Їхнє панування й нинішнє скрутне становище України нерозривно пов'язані.

Тут слід зауважити, що будь-яку державу можна вподібнити акціонерному товариству. Форма правління в ній залежить від того, кому належать її акції. В ідеальній монархії вони цілком зосереджені в руках однієї особи, в ідеальній демократії – рівномірно розподілені між усіма громадянами. Але це саме ідеальні стани, а на практиці будь-яка держава може перебувати ближче до того чи іншого полюсу, але не на ньому самому.

Читайте також: Ось у чому насправді полягає деолігархізація. Все інше – локшина на вуха для дурнів

Акції Української держави переважно належать олігархам. Якась їхня кількість є й у громадян – кількість достатня, щоб породити феномен Зеленського (про нього – трохи нижче), але недостатня, аби докорінно змінити стан справ.

І головне в олігархів – не велика власність (а вона дійсно велика), а ці самі акції. Важливим є те, що держава належить їм і служить їхнім інтересам. Решта – так, міноритарні акціонери, які мало на що можуть розраховувати.

У подібній державі неформальні стосунки відіграють таку роль, що про формальні спокійно можна забути. Точних правил гри немає. Замість них усе будується на натяках і підморгуванні: "Ну, ви ж розумієте...".

Говорячи марксистською мовою (а тут без неї ніяк не обійтися), Українська держава не є капіталістичною. Тут головне питання – не "Хто пропонує якісніший товар за нижчою ціною?", а "Хто чиїх дітей хрестив?". І саме така система заважає подальшому розвитку країни.

Отже, прогресивним можна вважати такий клас, який об'єктивно зацікавлений у руйнуванні такої системи та встановленні суворих загальнообов'язкових правил: ось це можна, причому всім, а це не можна, причому нікому. Винятки не допускаються. Привілейованих немає – але немає і знедолених. Це по суті той самий лозунг, з якого колись народилась українська нація: "Ні хлопа, ні пана!".

Звичайно, всім нам хотілося б набагато більшого. Одначе це досягнення відкрило би шлях до багатьох інших – а без нього вони неможливі.

У разі реалізації цього варіанту олігархи залишилися би просто великими власниками. Інша річ, чи змогли б вони зберегти власність, втративши владу – але це вже, даруйте, їхні проблеми.

Читайте також: Головний підсумок року. Портников назвав визначальне запитання, на яке поки немає відповіді

Словом, у цьому випадку прогресивний клас – ця дрібна буржуазія. Ті самі ФОПи, які зараз вийшли на Майдан. Саме вони становлять єдину реальну альтернативу олігархам.

Ось тільки аби щось зробити, мало хотіти й могти. Потрібно ще й усвідомлювати свої бажання та можливості. Як із цим?

На жаль, наша дрібна буржуазія могла би вказати новий шлях всій нації, але замість цього вимагає тільки звільнити її від дріб'язкового контролю та дозволити працювати під час локдауну. Вибачте, але це те ж саме, що, за прикладом англійського державного діяча XVI століття Томаса Кенті, колоти горіхи великою королівською печаткою.

Замах богатирський – а удар... Удару, власне, і немає.

Українська дрібна буржуазія здатна на багато, але чи усвідомлює вона це? По суті обидва Майдани були дрібнобуржуазними – і 2004-го, і 2013–2014 років. Однак обидва рази наш прогресивний клас, досягнувши перемоги, на тарілочці підносив її олігархам – не розуміючи, що це його перемога. Ось чому Майдани закінчувалися пшиком: вони висіли в повітрі, не маючи під собою опори в суспільстві. Точніше – об'єктивно така опора була, але суб'єктивно мало хто це усвідомлював. А в політиці суб'єктивне часто виявляється важливішим за об'єктивне.

Що ж до Зеленського, то, думається, він міг би не тільки виконати всі свої передвиборчі обіцянки, а й зробити набагато більше – якби очолив дрібну буржуазію (яка весною 2019 року на нього буквально молилася) і сперся на неї. Однак він вважав за краще позиціонувати себе як політика не дрібнобуржуазного, а загальнонаціонального. Саме це зіграло із Зеленським злий жарт: він так старався подобатися всім, що незабаром перестане подобатися взагалі кому-небудь. Разом із дрібною буржуазією Зеленський міг би звалити гори – а так, схоже, скоро звалять його самого.

Що ж, Україна якось жила до Зеленського – зможе якось жити й після нього. Але що саме буде далі?

Далі, судячи з усього, все залежить від того, чи зуміє дрібна буржуазія усвідомити свою місію. Чи зрозуміє вона, що може й повинна вести за собою суспільство новим шляхом? Або ж усе зведеться до питання про використання касових апаратів?

Горіхи, безумовно, річ смачна. Але повірте: велику королівську печатку можна використовувати не тільки для їх розбиття.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube