Знайома дівчина, що служить у ЗСУ на одному з полігонів неподалік Києва, написала допис про те, що їй відмовили в одноденному звільненні з нагоди поминок по її коханому, який теж був військовим і загинув рік тому на фронті

Про це для "Тижня" пише Назар Розлуцький, повідомляє UAINFO.org.

У відповідь їй прийшло чимало  шлаку в коментарях на зразок "це армія, дєтка!", а також різноманітних фантазій на тему "жінка в армії, ги-ги". Що характерно, більшість дописувачів були або військовослужбовцями, або ж людьми із військовим досвідом.

Два роки тому я проходив місячну підготовку в оперативному резерві й час від часу писав у фейсбук про несмачне й невідповідне нормам харчування, про новісінький туалет, який стояв у казармі не для користування, а на випадок перевірки (справляти потреби при цьому потрібно було надворі в дерев’яному сортирі із прорізаною діркою) і про інші недоліки. Частина колег звинуватила мене в тому, що я мамчин синочок і просто намагаюся випендритися й хайпонути. Мовляв, хороший солдат не скаржиться, а… далі було щось традиційно радянське про "тяготы и лишения". Ну і класичний вислів про те, що ініціатива робить з ініціатором, куди ж без нього?

Читайте також: Кілька нагальних запитань про ЗСУ, на які мусить відповісти влада

Ще в АТО, приїжджаючи коли-не-коли на передову, я спілкувався з бійцями одного підрозділу. Більшість із них за рік жодного разу не ходили у відпустку, попри те, що вона передбачена законом, а в умовах бойових дій є майже незамінним елементом для сякого-такого відновлення психіки й поновлення мотивації. Командування вирішило, що відпустка є ризикованою річчю, бо окремі бійці з неї не повертаються. Серед тамтешніх хлопців були непогані професіонали, які зізнавалися, що на "гражданці" вони стільки не зароблять і взагалі – не особливо мають куди себе подіти. Командування всім пропонувало контракт. Не залишився жоден.

Абсолютна більшість із тих, що служив у війську, подібних історій можуть розповідати десятками. Найсумніше те, що багато хто з них, які самі постраждали від нехтування своїми потребами й бажаннями, продовжують ретранслювати ці тези як непорушні армійські догми. Більше того – вони намагаються цим бравувати. На жаль, у нас досі здатність переносити абсолютно непотрібні "тяготы и лишения" є чи не визначальною ознакою армійської крутості. Мовляв, усі жеруть лайно, а ти що, особливий? Будь мужиком, жери лайно!

Недолік подібних підходів цілком очевидний – розумні й ініціативні люди намагаються уникати війська, а якщо вже потрапили, то чимшвидше звідти піти. А все ж ці підходи й досі живуть і процвітають в армійському середовищі. Чому? Бо так звикли. Бо десятки років совка та постсовка вважали, що головною військовою чеснотою є вміння терпіти й не висовуватися. Бо ініціативу карали, бо після спроб щось змінити ставало тільки гірше.

Читайте також: Мощі Леніна: Міноборони просуває більшовицьку некрофілію як компроміс

Як наслідок – ми маємо структуру, пронизану етикою корпоративного лайножерства. Структуру, в якій ти не можеш поскаржитися (навіть у форматі фейсбучного допису) про те, що твоїми потребами знехтувано. Причому знехтувано без особливої на те потреби, просто так, про всяк випадок, щоб ти не думав, що з тобою тут панькатимуться. Ну або ж тому, що комусь вигідно загнати продукти із твого пайка наліво, хай навіть в обхід закону й доцільності. Бо щойно ти про щось таке напишеш, тобі відразу ж прилетить "це армія, дєтка!". А якщо ти при цьому ще й жінка, то будь готова вислухати всі варіації на тему, які жінки йдуть у військо й чим вони там займаються.

Армія загалом є інституцією надзвичайно консервативною – навіть не стільки у плані методик бойової підготовки й технічних засобів, як у плані корпоративної етики. Це тренд, який ламається не за рік-другий, а лише з поступовою зміною поколінь. Українські збройні сили зробили значний крок уперед, порівняно із традиціями дідівщини й систематичного цькування молодших військовослужбовців, які добре пам’ятають строковики 1970–1980-х. Але знищити підґрунтя, з якого проростають ці традиції, так і не спромоглися.

Через те в нас досі мають за диваків військових, які насмілюються вимагати нормальної їжі, відпусток, днів звільнень і взагалі – людського ставлення до себе. А тих із них, хто наважується писати про таке у фейсбук, скаржитися начальству, дзвонити на гарячу лінію, піддають такому собі корпоративному остракізмові, мовляв, їм більше за всіх треба. Хоча мова йде не про якісь особливі потреби, а про потреби цілком звичайні, до того ж закріплені законодавчо та статутно.

А втім добре, що такі військовослужбовці є. Це дає надію, що, бодай через покоління наша армія еволюціонує до визнання потреб бійця. І вислів "це армія, дєтка!" вживатимуть не для виправдання порушень і нехтувань, а як констатацію високого статусу й майстерності даної інституції.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube