Так уже склалося, що майже кожен свій текст я починаю з назви – першою на думку спадає саме вона. У дивний спосіб потім виникає кінцівка, коли ще навіть не ясно, про що буде сам текст

Про це для "Тижня" пише Станіслав Асєєв, повідомляє UAINFO.org.

Але зараз усе інакше: перефразовуючи Маркса, назва визначає свідомість. Ти – емігрант. "Е" тут надто безглузде: лапки й довідка переселенця свідчать про міграцію в межах країни. Країни, де сфера послуг тепер говорить українською. Тут лапки в "е" відпадають самі й ти мимоволі згадуєш Донецьк.

Було там одне місце, де українська стала абсолютно природною ще до закону, але вже серед загарбників, що швендяли містом. "Львівська майстерня шоколаду", у якій до тебе зверталися лише українською навіть серед танків і триколору, і від того свідомість сама переходила на мову без жодних законів чи зайвих зусиль.

Читайте також: Михельсон: "Какаяразніца" – це не про мову, а про те, чи має право на існування Україна

Дивовижне відчуття. Коли я згадую "Майстерню", то навіть думаю українською. Але варто подумки вийти за її двері, як одразу стає зрозуміло, що ти – емігрант. 2014–2020-й перетворюються на роки надгробку, за яким стоїть валіза.

Звісно, у ній мають бути речі. У мою вмістилася "Майстерня" як нескладна фраза про мету прибуття, яка хоч якось ріднить із новою землею. Решта тут – невідь-що: "Гради", "Піони", зіжмакані фрази на кшталт "Я – росіянин!", тортури, підвали, Соловйов, ФСБ. Десь у куточку – навіть один рок-концерт. Із такою валізою спускаєшся трапом у 2020-й, де слово "обмін" звучить як "прощений". Ким і за що – досі не зрозуміло, але якщо вже з пекла – то таки прощений.

У різноманітних портах і реєстраціях прийнято відповідати коротко та швидко, наприклад: "Де ви жили останні шість років?". Що тут скажеш? Здоровий глузд каже "Україна", але з валізи при цьому випадає річ. Якщо її обтрусити, то згадуєш, як сидиш на стільці зі щільним мішком на голові та хтось – серед іншого – промовляє дивну фразу: "Ти ж розумієш? Та підірви зараз хоч усю республіку – там, у Києві, на тебе все одно дивитимуться, як на донецького".

Україною таке не назвеш. Це взагалі не пов’язане з географією: останні шість років ти жив у задзеркаллі – це найточніше й найменш очевидно, тому просто ніяково мовчиш. Та й у валізі із собою немає навіть паспорта – під час обміну його не віддали, як і багатьом із нас. І це, мабуть, насамперед те, що робить тебе емігрантом. Ні, не паспорт, а простота й банальність запитань, якими живуть ці "нові" люди – і на які ти розучився собі відповідати. Паспорт відновили, проте до запитань досі не звик.

Читайте також: Обов'язково треба познайомити ЄС із "донецьким Дахау", матеріал уже маємо – Казанський

Із курськими корінням по батькові, із жахливою російською вимовою, тепер уже біля Дніпра я часто думаю про ці дужки в "е" – і місце вибрано тут не випадково. Вода, до речі, найясніша: там, у Донецьку, був Кальміус. Хоч і не Дніпро, але також річка. Були там і тарифи, і ціни на м’ясо та проїзд, й оренда квартир. Загалом той самий побут, але ти ним не жив – усе відбувалося ніби так, поміж іншим, адже було зрозумілим, що є ти – і є вони.

Саме тут і з’явилася "Майстерня", відтіняючи м’ясо від випалів війни. Там, звідки ти вже рік тягнеш валізу, було майже все, крім української мови. І коли заходив за чашкою кави й чув "Вам із цукром?" – було зрозуміло, про що ця війна. Звичайно, вона не про мову – то було би банально. Але крізь "із цукром?" ти бачив той простір, де законним був лише "сахар" – за кілька метрів, але на кілометри й довгі роки.

Мабуть, у цьому й полягає вся суть (е)мігрантства – коли очевидне стає неочевидним, хоч мова спочатку була, як вода у Дніпрі. Звичайно, в аптеці чи в ресторані навряд чи ось так побачать цей світ.

У кожному разі згадувати "Майстерню" дуже приємно: вона поволі заповнює собою валізу, у якій, окрім неї, волів би залишити ще один рок-концерт...

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube