MENU

Реальні кордони уявного континенту: чому так важливо, де проляже східна межа Європи

1054 0

Із позицій географії європейський континент є явною аномалією. На відміну від Австралії, Антарктиди, Африки й обох Америк його межі (особливо – східна) – суперечливі й невизначені. Грубо кажучи, Європа є всього лише західною частиною Євразії, її великим півостровом

Про це у своєму блозі на site.ua пише Андрій Стародуб, повідомляє UAINFO.org.

Навіть за сильного бажання неможливо знайти принципові геологічні відмінності між нею й Азією. Всі ці спроби визнати такими Уральські гори та Кавказький хребет – дуже серйозне й обумовлене політичними причинами силування. До того ж у різні історичні епохи уявна лінія поділу на Європу й Азію проходила в різних місцях. Ба більше – одночасно існувало (і зараз існує) одразу декілька варіантів підходів до її визначення.

На самому початку це була спроба давніх греків розмежувати дві частини "ядра" заселеного ними світу. Прото-Європою була західна частина Егейського моря та його острови, тоді як грецькі міста на узбережжі Малої Азії вже були "азійськими".

Але цей поділ мало важив, оскільки важливішим був вододіл між елінами (де б вони не жили) і варварами. Відповідно грецька колонізація Північного Причорномор’я VII–V століть до н. е. була просуненням умовних кордонів Європи (як цивілізації, не простору). Хоча нові міста часто засновували вихідці з "азійських" грецьких полісів.

Наприклад, Ольвію (поблизу нинішнього села Парутине Очаківського району Миколаївської області) заснували вихідці з малоазійського Мілету. Але саму її вважали "дальнім європейським форпостом" (звісно, тоді це так не формулювали). Греки-ольвіополіти, згідно із цією системою координат, жили в Європі. Тоді як сусідні варвари-скіфи (хай вони навіть мешкали за декілька кілометрів від контрольованої греками території та були суттєво культурно елінізовані) – в Азії.


Вхід до археологічної зони Ольвії

Відлунням цих уявлень були й перші спроби підвести наукову основу під визначення східних кордонів Європи. У них не зберігся аж такий "буквалістський" поділ, згідно з яким за стінами мініатюрних узбережних украплень грецьких полісів-колоній мала починатися інша реальність. Не лише в цивілізаційному, але й у географічному сенсі. Але причини, з яких у "Керівництві з географії" Клавдія Птолемея (середина ІІ ст. н. е.) крайнім об’єктом Європи була визнана річка Танаїс (Дон) – цілком зрозуміла. Далі у східному напрямку грецька (на той час уже – греко-римська) цивілізація ніколи не просувалася, навіть у вигляді тимчасових форпостів.


Карта світу Клавдія Птолемея (ІІ ст.)

Втім кордони Римської імперії періоду найбільшого розквіту породили також нову двоїстість розуміння Європи. З одного боку – це була все та ж межа між "цивілізацією та варварством". Тому один опанований та осаджений укріпленнями берег Рейну чи Дунаю був умовною "Європою", натомість інший, непідконтрольний Римові, нею не був. Але теоретично (а подеколи – і на практиці) статус-кво міг змінитися, а кордон просунутися на схід. Тому в суто "абстрактному" й "науковому" розумінні то все ж також була Європа. Просто ще "дика", неопанована.

У наступні століття це уявлення трансформувалося й отримало прив’язку до фактора поширення християнства. Цивілізованими та європейськими (хоча останнє поняття, здається, вперше вжито не раніше початку протистояння з ісламським Сходом в VII–VIII ст.) вважали ті народи, які прийняли християнство. І з такого погляду, всупереч умовному географічному консенсусу щодо Кавказу, Грузія та Вірменія стали європейськими раніше, аніж будь-яка нинішня східноєвропейська країна.

Наступна метаморфоза в розумінні того, де ж варто шукати східну межу эвропейського континенту, була пов’язана з поділом християнського світу. Києво-Руська держава прийняла Хрещення від Візантії до Великої Схизми 1054 року між Римом в Константинополем. Її східні кордони й були на той час умовним крайнім фронтиром європейської цивілізації. Шлях "із варягів у греки" умовно прокреслив його з півночі на південь через увесь континент (чого не було в античний період).

Проте вже й тоді це була не перша й не єдина лінія розмежування. Із позицій нового західного розуміння європейської ідентичності, "правдивою Європою»" була та, яка визнавала церковну зверхність Риму. Тоді як її інша частина, християнізована Константинополем, була чимось на кшталт протилежного берегу Дунаю римських часів (перспективною зоною експансії, чимось, що може потенційно "європеїзуватись", але наразі залишається "диким" чи "напів диким").

Читайте також: Хвильовий проти Сталіна – ось ключове протистояння сьогодення. У чому воно полягає?

Спадщина Київської Русі в цьому сенсі виявилася розділеною на ті території, які увійшли до складу католицьких держав (Великого Князівства Литовського, Королівства Польщі) і ті, на яких виникло/які інкорпорувало Московське царство. Кордон між ними тривалий час і визначав оцю нову межу між "європейським" і "неєвропейським" світами. Хоча, зрозуміло, він був важким для точного визначення/позначення та досить рухливим.

Саме на цьому фронтирі поступово викристалізувалась Україна. У час свого народження вона була хоч і специфічною, але частиною світу Заходу, якимось її дальнім рубежем. Натомість Московська держава формувалась як щось зовсім інше. Не просто як "не Європа", а як "анти-Європа".

Одна з наочних ілюстрацій першопочаткових (ще середини XIII ст.) сутнісних відмінностей – королівська корона, яку Данило Галицький прийняв од Папи, і побратимство Олександра Невського із сином хана Батия. В одному випадку – готовність стати "брамою Європи" (цей образ часто використовують українські історики), в іншому – усвідомлення Заходу як екзистенційного ворога.

Варто при цьому зауважити, що визначену Птолемеєм межу Європи й Азії (за Доном) не ставили під сумнів аж до XVIII ст. Тобто – до того часу, коли російська експансія пересунула лінію реальної (політичної, культурної тощо) межі між різними світами на території, які, безсумнівно, були околицями європейської Ойкумени. Перенесення у протилежному напрямку абстрактного географічного краю європейського континенту було зокрема і спробою європейців осмислити нову реальність. Створити підстави для того, щоби сказати, що "все не так однозначно" з тією Росією. І ніяка вона не чужорідна й "азійська", у ній завжди дрімала "європейськість", на щастя – вивільнена царем-вестернізатором Петром І.

Такі міркування були своєрідним виявом стокгольмського синдрому (підсвідомого захисно-травматичного зв'язку жертви з агресором). І це можна розуміти майже буквально, адже запропонував відсунути цю лінію далеко на схід шведський дослідник Філіп Йоган фон Страленберґ (1676–1747). Зацікавився він цією тематикою не з власної волі: 1709 року в битві під Полтавою Страленберґ потрапив до російського полону. Тринадцять років він пробув бранцем у Сибіру, де залучався до картографічних робіт і дослідницьких експедицій. Після повернення до Швеції Страленберґ видав книгу "Історичний і географічний опис північної та східної частин Європи й Азії" (1730), в якій запропонував взяти за точку відліку території Європи Уральський хребет і річку Урал.


Титульний лист книги фон Страленберґа

Через шість років після виходу цієї книги її прочитав історик Василь Татіщев, який одразу зрозумів, наскільки вигідною для Росії є така ідея. І, як це часто буває у росіян – почав стверджувати, що швед "поцупив" його думки на цю тему. Втім і тривалий час по тій "суперечці про авторство" російські наукові світила, із Михайлом Ломоносовим включно, вважали доцільним продовжувати проводити цей кордон по Дону й Волзі.

У підсумку з позицій географії Європа за рахунок Росії приросла мільйонами віртуальних (безсенсовних і навіть до пуття не обжитих) квадратних кілометрів на сході. І водночас – втратила на користь тієї самої Росії величезні простори на своїх реальних рубежах. Кордони на географічних мапах пересунули на Урал, а кордони на картах політичних вийшли до Вісли й далі.

Поділи Речі Посполитої кінця XVIII ст. створили принципово нову ситуацію, коли терасу Брюлля у Дрездені, на лівому березі Ельби, почали називати "балконом Європи". Адже, умовно, з неї вже можна було "розгледіти" висунутий далеко на захід край території, захопленої імперією Романових.


Тераса Брюлля, або "Балкон Європи" у Дрезнені

І коли австрійський канцлер Клемент фон Меттерніх (1773–1859) жартував, що Європа закінчується десь за стіною його віденського саду, він зокрема констатував непевність нових меж. Адже після наполеонівських воєн межі впливів Росії у Східній Європі сягали набагато далі від її формальних кордонів.

Читайте також: Парадоксальне поєднання, що відрізняє нас і від Європи, і від Азії

Відкотилася імперія на схід лише за підсумками Першої світової. Але, як виявилося, зовсім ненадовго. У своїй новій, комуністичній, іпостасі, їй удалося прорватися небувало далеко вглиб континенту. Цивілізаційний кордон, найяскравіше унаочнений Берлінським муром, вперше відітнув від Європи території, символічно значущі для її ідентичності. Наприклад, до радянської зони окупації та складу Німецької демократичної республіки потрапило місто Маґдебурґ, від якого пішла назва Маґдебурзького права – найпоширенішої правової системи міського самоврядування в Центральній і Східній Європі.

До речі, один із варіантів визначення максимального просунення європейських впливів на схід континенту є якраз штрихпунктирна лінія з позначенням міст із "магдебурґією". Позбавлення Києва в 1835 році маґдебурзького права можна вважати останнім актом розпочатої Росією 1654-го інкорпорації України.

Після 1991 року імперія змушена була відпустити частину здобичі двох попередніх століть у Європі. Однак це не означало ані того, що Росія змирилася з поразкою та немає планів повернутися, ані навіть того, що східна негеографічна межа поділу континенту повернулася на західний російський кордон.

Ресурсів для повноцінного реваншу, втім, не вистачало. Тому відбувалося гібридне просування, коли вперед виносили якісь частинки нової "стіни". Наприклад, серед іншого сенс утримання Придністров’я – це ще й символічне унаочнення того, що Україна розташована по той бік російських територіальних надбань, у межах її "нигде не заканчивающихся границ".

Утім Україна, хоча й дуже кволо та поступово, але дрейфувала в бік Заходу. Навіть, як це не парадоксально, за Януковича вона мала вигляд території, котра розташована на "задньому дворі" Європи, а не як російський аванпост. "Виправити" це мала пряма інтервенція 2014-го, програмою-максимум якої була ліквідація української державності як такої. Різного роду жириновські навіть пропонували повторити схеми кінця XVIII ст. і розділити українські території між РФ і нашими західними сусідами.

Особливо пікантною була ця пропозиція для Польщі – країни, яка в минулому неодноразово ставала жертвою такого роду домовленностей між сильнішими сусідами. Зрозуміло, що польські еліти за жодних обставин не прийняли б російських "територіальних подарунків".

Але…

Коли в листопаді 2019-го щось типологічно схоже прозвучало в інтерв’ю О. Навального Gazeta Wyborcza (він пообіцяв, що "его Россия" буде прихильною до Польщі, але чітко дав зрозуміти, що Україна має назавжди залишитися в зоні виняткового впливу Росії, оскільки українці та росіяни – "один народ"), майже ніхто з польських інтелектуалів на це не відреагував.

Щоправда, не було ніякої реакції і від українських політиків чи дипломатів. Хоча на це й не доводилося розраховувати – в умовах, коли українською владою є представники (про)російського шоу-бізнесу з ідеологією "какаяразніца".

Так чи так, але питання, де ж проляже східний кордон Європи – залишається важливим. Навіть у географічному сенсі – 2010 року Російське географічне товариство разом із казахами затіяло вовтузіння навколо перегляду підходів до визначення цієї межі. Вони запропонували не вважати нею Уральські гори в їхній південній частині й річку Урал, а перенести до Європи всю східну частину Прикаспійської низовини. Зрозуміло, для чого це може бути потрібно Казахстанові (який у такому разі перетворився би на країну, розташовану на двох континентах, як Туреччина чи Росія). Російська ж можлива вигода полягали б у пропагандистському використанні факту, що їм вдалося добитися долучення до Європи всієї Східноєвропейської рівнини. Вона сягає від Вісли по Урал, і в самій Росії її воліють називати не інакше як "Русской равниной".

Міжнародний географічний союз не квапиться розглядати ці "відкриття" та переглядати лінію Страленберґа»з 1730 року. Адже, як бачимо, з таких "невинних" і малозначимих пересувань орієнтирів можуть випливати далекосяжні геополітичні висновки.

Натомість ніякої впевненості в тому, що так само розсудливо діятимуть не наукові, а політичні, військові й економічні організації – немає. І що в разі можливих імітаційних змін інтерфейсу Російської імперії їй не лише не дозволять залишити за собою різні територіальні "небутерброди", але й не відбудеться мовчазного благословіння на збереження в зоні впливу "прекрассной Росии будущего" всього пострадянського простору.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Андрій СТАРОДУБ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини