Ще півроку тому я зі страхом чекав на початок головного, континентального, футбольного змагання, бо розцінював його як вдалий подарунок нинішній владі. Для авторитарних режимів спортивні успіхи та проведення масштабних турнірів завжди перетворювалося на вдалу спробу легітимізації права на керування країною у форматі «обмеженої демократії». Український феномен полягає у тому, що вірогідний піар на спорті має всі шанси перетворитися у похоронний марш.
    
Перемоги російських футбольних клубів в Кубку УЄФА, успіх національної збірної на попередньому Чемпіонаті Європи вміло подавалися як результати політики Путіна та його команди. Закручення гайок призвело до ефективного використання ресурсів країни, сфокусування зусиль на досягненні конкретних цілей. Як підсумок — російський спорт зазнав небувалого відродження у кращих радянських традиціях. А тут ще отримали право на проведення зимових Олімпійських ігор 2014 року та Чемпіонат світу з футболу 2018-го.
 
Сусідні білоруси не мають таких захмарних досягнень, проте Лукашенко теж вміло використовує існуючі можливості. Країна отримала право на проведення Чемпіонату світу з хокею 2014-го року. Для цих потреб вже відбудовано шикарну «Мінськ-Арену».
 
Але між Україною та її сусідами є суттєва різниця. Класична відповідь на запитання «навіщо нам потрібно Євро» звучить приблизно так: по-перше, це промоція країни серед іноземців, які ще не один раз повернуться в якості туристів; по-друге, додатковий розвиток інфраструктури, необхідної для проведення турніру. Команда Януковича отримала насправді унікальний шанс значно перетворити країну за чужий рахунок. Зношення промислових, транспортних, комунікаційних та інших потужностей рано чи пізно призведе до колапсу. Оскільки Євро-2012 давало привід та часткове повернення витрат за рахунок притоку туристів (наприклад, ПАР витратила близько 32 млрд євро на підготовку до футбольного Чемпіонату світу, а заробили, за різними оцінками, від 7,6 до 21,2 млрд євро), в керівництва були всі шанси вийти переможцями при поганій грі. 
 
Українці пробачили усі зловживання владою, політичні репресії щодо опозиції, згортання свободи слова, збільшення корупції, правове беззаконня лише за одної умови. Якщо б вони побачили першокласні стадіони, за які пробирає гордість; якісні автодороги; новітні комфортні потяги  з доступними цінами на квитки; оновлений громадський транспорт, замість тролейбусів та автобусів радянської доби; відреставровані міста (принаймні чотири), куди не соромно запросити іноземних друзів. Все це ідеально спрацьовує вже другий десяток років в Білорусі, де будь-яка пострадянська людина захоплюється чистотою вулиць,  впорядкованими фасадами будівель, скляною мінською бібліотекою, вже згаданим хокейним стадіоном та іншими досягненнями авторитарного режиму Лукашенка.
 
В нас все відбувалося навпаки, кожна нововведення чи то «покращення»  від влади викликало сарказм, глузування та поглиблення скепсису щодо здатності нинішніх керманичів зробити хоч щось добре. Найсвіжіше — впали стовпи на міст, що знаходиться на Московській площі у Києві. До столичних пригод можна згадати провалений асфальт біля стадіону «Олімпійський» та недобудовані дороги. Потяги іноземного виробництва виявились дискомфортними та надмірно дорогими. Захмарні ціни на готелі стали топовою темою для європейських медіа. Далі посипалися повідомлення про вбивства іноземців в Україні, плацдарм світового нацизму. Інформаційні таблички до Євро стали справжнім ребусом, якого намагаються розгадати іноземці разом із мешканцями приймаючих міст.
 
Єдиний напрямок, що не викликав голосних нарікань та скандалів — це підготовка аеропортів. Але і там немає надзвичайних досягнень, якими можна виправдати авторитаризацію влади.
 
Підсумком підготовчої  кампанії до проведення футбольної першості стало неприйняття цієї події в суспільстві. Замість того, щоб скуповувати квитки на стадіони мешканці великих міст почали шукати спокійне місце, куди можна втекти. Вірогідне відчуття свята змінилося бажанням «щоб все воно якомога швидше закінчилося».
 

Вірогідний провал Євро-2012 продемонструє відсутність ефективних управлінців в лавах «регіоналів», здатних не просто «освоювати бюджети», а в умовах обмежених ресурсів підготувати країну до масштабної події. Не сподіваючись на громадянську свідомість більшості українських виборців, існує певна надія, що вони не дадуть другого шансу сьогоднішньому керівництву держави, бо ті проявили повну нездатність управлінських процесів. Навіть у тому, щоб забезпечити людей якісним видовищем. 

Євген МАЛУХА jesfor