MENU

"Найменшій дитині, з якою я працюю, 10 років", – психотерапевтка, яка консультує жертв зґвалтувань, вчинених російськими окупантами

1334 0

Психотерапевтка Олександра Квітко, яка працює із жертвами зґвалтувань, вчинених російськими військовими на окупованих територіях, розповідає в інтерв'ю НВ про найскладніші випадки у своїй практиці і стверджує: в сучасному світі такого звірства давно не було, інформує UAINFO.org.

Війна Росії в Україні принесла не тільки руйнування і вбивства, але й численні випадки сексуального насильства, яке російськи солдати чинили та продовжують чинити на окупованих ними територіях. Тепер численні українські психологи та психотерапевти надають допомогу жертвам насилля анонімно та безкоштовно  

Психолог та психотерапевтка Олександра Квітко — одна з п’яти фахівців, які від початку війни працюють на Гарячій лінії психологічної допомоги Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Саме сюди надходить велика кількість дзвінків від жертв насилля та їх родичів. Дзвінків так багато, що іноді Квітко працює цілодобово.

Погодившись на інтерв'ю НВ, вона одразу попереджає: говорити зможе лише про ті випадки, про які дозволили їй розповідати її пацієнти.

— Хто сьогодні, в наслідок російської агресії, стають жертвами зґвалтування?

— Мова, звичайно, і в першу чергу йде про жінок, але є багато дітей і чоловіків теж. Це важливо зрозуміти, бо звірства війни нікого не виключають, я веду декілька випадків зґвалтування чоловіків. Лише один мені дозволив говорити про його досвід. Цей чоловік — інвалід, йому 45 років, він не зміг піти у військо чи в тероборону і був змушений за станом здоров’я перебувати вдома, коли з ним це зробили. Ґвалтування чоловіків у нашому суспільстві - табу, від них традиційно вимагають мужності, відваги, сили. Чоловіки зрідка наважуються розповісти про таку травму, набагато рідше, ніж жінки. Жінкам нелегко розповідати про таке, а чоловікам і поготів.

У своїй роботі з жертвами зґвалтувань, вчинених російськими окупантами, психотерапевт Олександра Квітко стикається з настільки складними випадками, що вони ще не описані у психологічній практиці / Фото: DR

Перші жертви сексуального насилля почали звертатися до мене десь після звільнення Київської області. Пройшло три-чотири дні, і почалися дзвінки, і вони й досі ніяк не закінчуються. Після Києва підключилася Херсонщина, села під окупацією, ті дівчата, кого звідти вивезли. Ці люди дуже бояться, не довіряють нікому, одній дівчинці я висилала фотокартку свого паспорту та посвідчення психолога, що я маю право та компетенцію з нею спілкуватися. Ми з нею спілкуємося так, що в неї вимкнене відео, а в мене відео постійно працює, їй потрібно мене бачити, бо довіра в цих дівчат дуже зруйнована.

Читайте також: В Україні встановили особу десантника з Пскова, який зґвалтував немовля – Зеленський 

Звертаються неповнолітні молоді люди, звертаються батьки зґвалтованих дітей, найменшій дитині, з якою я працюю, десять років. В нас на лінії працюють п’ять психологів, я беру найтяжчі з цих випадків, бо до війни працювала з жертвами побутового ґвалтування, але той досвід, з яким ми маємо працювати нині, він набагато важчий за мій попередній, та навіть за досвід наших колег з закордону. Я проходжу супервізію [консультаційна зустріч психотерапевта з колегою-фахівцем] в ізраїльських колег, і вони кажуть, що в них не було таких випадків, з якими зараз працюємо ми. В сучасному світі взагалі такого звірства давно не було.

— Зґвалтування під час війни мають свою специфіку?

— Так, звичайно. Побутові зґвалтування мають за мету сексуальне задоволення ґвалтівника. Отримання такого задоволення є неприроднім, його називають перверсією — раніше це також називали збоченням. Найчастіше така людина-ґвалтівник не вміє отримувати задоволення іншим чином, ніж ґвалтуючи. Зараз ми також маємо справу зі збоченням, але з великим компонентом садизму, і природа в нього інша. На мій погляд, тут йдеться головним чином не про задоволення, а про владу ґвалтівника над жертвою. Вони отримують владу і контроль, не отримуючи часто навіть статевого фізичного задоволення, лише моральне. Декілька дівчат мені говорили, що в їх випадку ґвалтування не закінчувалося еякуляцією.

Більшість ґвалтівників, за словами дівчат, були або в масці, або в балаклаві, і це набагато важче, ніж якщо б обличчя були відкритими. Тому що після цього всі чоловіки стають для дівчини ґвалтівниками. За голосом це хлопці 20, 25, 27 років, і я подумала про те, що це вік путинського режиму. Таке відчуття, що насилля для цих хлопців все життя було і є місією. Вони не розбирають, хто для них об'єкт насилля, їм може стати будь-яка особа, будь-якого віку та статі. І це теж відрізняє російських ґвалтівників війни від побутових ґвалтівників, які ретельно обирають жертву за якимось критерієм.

Читайте також: У Львові внаслідок ракетного удару поранений трирічний хлопчик, який з мамою евакуювався із Харкова. ВІДЕО

В моїй практиці насилля на війні - це ще й групове насилля, в якому існує розподілена відповідальність за злочин. Були випадки, коли один російський солдат ґвалтує, а інший дивиться. Ще частіше, коли тримає когось з рідних жертви та примушує дивитися, — мати, батька, сестру. Ми знаємо, що це більший травматичний ефект має під собою, бо свідок травмується навіть більше, ніж жертва.

В мене зараз є в консультуванні дві сестри, коли молодшу ґвалтували на очах у старшої, а старшу примушували дивитися, щоб запам’ятала. Вони намагаються ґвалтувати публічно, найчастіше, що я чую, це відбувалося на вулиці, у дворі, але не в домі і не наодинці. Єдині, хто не закриває обличь, — це люди зі східним акцентом. Зі слів моїх клієнтів, вони не ґвалтують, вони причиняють біль, чинять жорстоке насилля, але без ґвалтування.

— Що відбувається з психікою людини, яка зазнала сексуального насилля, особливо під час війни?

— Найчастіше жертва звинувачує себе, і це звинувачення в часи війни підсилюється ще більше. В нас є приклад — мені його дозволили розповідати і мама, і дівчинка, — коли дівчинка вийшла за межі дому щось зібрати на городі для мами, мама ж просила її не виходити. Дівчину побачили російськи солдати, з її слів, почали торкатися в різних місцях і потім вона нічого не пам’ятає, мама її знайшла непритомною на городі. Єдине, що вона мені зараз каже: я винна, я не повинна була йти, мені ж мама сказала не йди, я сама винна.

Одна дівчинка 13 років на моє запитання, чим я можу їй допомогти, сказала мені: будь-ласка, допоможіть мені змінити орієнтацію, я не хочу більше любити чоловіків.

Якщо з побутовим насиллям ми можемо працювати довго та детально, то зараз ці діти та дівчата, які зазнали насилля, часто стоять на підвіконнях і хочуть стрибати, бо вони не знають, як далі жити. Багато хто починають завдавати собі шкоди, різати руки, бо душевний біль такий сильний, що його вони позбуваються в такий спосіб. Я не можу бути з ними завжди на зв’язку, я відходжу працювати з іншою людиною, а мені вже пишуть: «Вибачте, Сашенько, я не можу, порізала ось себе».

Такі обличчя, які я бачу, краще б їх ніколи не бачити — розірвані очі, брови, бо насилля сексуального штибу російські солдати супроводжували побиттям, потерпілі не мали доступу до лікаря, то ж як зросталося пошкоджене, так зросталося.

— Частина дівчат, що зазнали ґвалтування, сьогодні вагітні. Які рішення вони приймають щодо свого подальшого життя, в чому та як ви допомагаєте в таких випадках?

— В мене в консультації зараз чотири вагітні дівчинки-підлітки, говорити зможу, з дозволу батьків та самої дитини, лише про один випадок. Це дівчинка 14 років, яку ґвалтували п’ятеро російських солдат, зараз вона вагітна. Лікарі попередили мати дівчини і саму дівчину, що якщо зараз зробити аборт, то велика вірогідність, що більше дітей вона мати не зможе. Родина дівчинки до того ж дуже віруюча, тож вони вирішили залишити дитину. Це завжди вибір людини, яка звертається за допомогою, тому зараз ми працюємо над тим, як вона буде ставитися до дитини, яку народить. Але мені, зізнаюся, важко, навіть на щось спиратися, бо в психологічній практиці таких диких випадків майже не описано.

Але ми маємо бути готові, що після звільнення Херсонщини, Маріуполя, Харківщини нам прийдеться давати раду багатьом таким випадкам. Складність ще в тому, що молоді жінки принаймні самі можуть приймати рішення, чи мають вони залишати цю дитину, а з підлітками складніше, бо там принаймні до 14 років — це відповідальність батьків, і це дуже складна дилема.

— За якими ознаками ріднім і близьким можна зрозуміти, що людина ймовірно пережила сексуальне насилля? Як правильно поводитися з людиною, яка зазнала такої травми?

— В першу чергу змінюється поведінка. Такі люди мовчать. Серед тих, з ким я працюю, наприклад, є дівчинка, яка мені телефонує і мовчить. Замість неї говорю я, чую її дихання в слухавці і розумію, що вона тут і чує мене. Є хлопчик 11 років, який також під час нашого спілкування і поза ним мовчить. Таке мовчання може бути симптомом чи сигналом. Друге — це бажання собі нашкодити, при цьому це не тільки різати себе чи катувати, це й виходити на вулицю і лягати в сніг, щоб захворіти, припікати шкіру, бути пасивними в загрозливих ситуація для життя, почати вживати алкоголь у великих дозах, або курити. Третє - якщо людина спілкується, якщо розмовляє, то у людини взагалі не має бачення майбутнього, не існує навіть тут-і-тепер, є лише минуле.

Поведінка близьких залежить від особистості постраждалого або постраждалої. Але важливо бути поруч із людиною. Якщо людина не їсть, постійно спить, не ходить до душу довгий час — це може бути також ознаками глибокої клінічної депресії, і тут потрібна допомога вже навіть не психолога, а медичного фахівця, психіатра. Тут вже бути поруч не допоможе. Ми на гарячій лінії також працюємо з психіатрами поруч, бо люди, яким потрібна сьогодні саме психіатрична допомога і які дзвонять нам, їх кількість зросла.

Важливо розуміти: людина в контакті чи не в контакті з вами. Не є в контакті - треба звертатися до лікаря. Якщо вона в контакті, відповідає на запитання, реагує на репліки, якщо ви близькі люди, і якщо ви той або та, кому травмована людина довіряє, можна потрохи заходити на її територію. Це означає спочатку казати, наприклад: «Донечко, я поруч». Потім питати: «В тебе все гаразд? Як ти сьогодні спала?». Потім, якщо людина вам відповідає, обережно спитати: «Можливо щось сталося, ти така сумна.». Рухатися в напрямку цього діалогу дуже повільно та обережно. Ні в якому разі не тиснути, якщо людина відмовляється відповідати, просто бути поруч. Потрібно повернути людині, яка зазнала такого, довіру до людей.

— Які перспективи подолання такої травми, особливо, якщо мова йде про дітей? Чи можливо повернути їх до здорового спілкування та відносин з світом?

 — Таку травму неможливо пережити або забути, але її можна подолати. Зі своєї практики я можу сказати, що багато залежить від психіки кожної окремої людини, а зовсім не від віку, коли відбулося травмування, або статі. Можна попрацювати, щоб травма не спливала протягом життя, як певний тригер, щоб людина не боялася чоловіків, щоб вона знову довіряла людям, змогла створювати близькі стосунки, але забути це неможливо.

— З вашої практики, чи звертаються люди, які пережили ґвалтування, до поліції, щоб зафіксувати злочин?

 — В людей, які зазнали насилля, точно є мотив вберегти від насилля інших. Саме тому я вам розказую з їх дозволу їх випадки. Іноді цей мотив також бере виток з травми — якщо я не розкажу нікому, що зі мною сталося, то інші люди не врятуються. Поки що розповідь — це єдине, на що більшість з тих, з ким я працюю, здатні. Я дуже обережно своїх повнолітніх клієнтів, або батьків неповнолітніх намагаюся довести до думки, що злочин треба зафіксувати. Але багато хто не готовий. Я знаю, що деякі випадки в інших колег вже зафіксовані, але в мене більшою мірою дуже жорстокі, звірячі випадки, коли дівчата ледве говорять. Куди їм йти до поліції? Вони мені ледь розказали. В поліції, вони знають, їх будуть допитувати детально, а вони вимушені будуть повертатися подумки в ситуацію травми, і це може ре-травмувати. Я зараз намагаюся допомагати цим людям всім своїм досвідом, але не моя справа ці жахіття декларувати.

— Як оточуючим поводитися з людиною, яка зазнала сексуального насилля?

— Головне — бути поруч. Людина, яка зазнала ґвалтування, складно йде на контакт. Треба постійно питати, навіть мамі у своєї дитині, — чи можна тебе обійняти? Чи можна тебе потримати за руку? Кордони особистості в цих людей, не тільки моральні але й тілесні, зруйновані. Вони зараз відчувають себе як тіло і як м’ясо, їм треба повернути почуття особистості, що вони важливі, що вони контролюють себе, своє тіло, свої можливості.

Підписуйся на сторінки UAINFO FacebookTelegramTwitterYouTube

НВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини