"Сімнадцять миттєвостей" показали майбутнім господарям Росії "нацизм із людським обличчям". І цей кінематографічний "нацизм із людським обличчям" сподобався їм значно більше, ніж "соціалізм із людським обличчям", у який вони вже не вірили.

Про це для видання  Zbruc пише український аналітик і журналіст Віталій Портников, інформує UAINFO.org.

"Поетеса Аліна Вітухновська у одному зі своїх недавніх інтерв'ю нагадала, що вся нинішня російська політична та військова верхівка у своєму уявленні про управління орієнтується на дитячі та юнацькі враження від культового серіалу "Сімнадцять миттєвостей весни" з В'ячеславом Тихоновим у ролі радянського резидента.

Для мене цей серіал завжди був дотепною пародією на радянську номенклатуру. Автор роману та сценарію фільму Юліан Семенов погано уявляв собі справжні звичаї у бункері Гітлера, однак завдяки сімейному досвіду чудово був обізнаний про те, як поводяться радянські партократи – ось чому Мюллер чи Шелленберг могли здаватися вітчизняним глядачам майже "рідними". До того ж головним консультантом фільму був хороший приятель Брежнєва, перший заступник голови КДБ СРСР Семен Цвігун. Про гестапо та абвер Цвігун, великий шанувальник мистецтва і сам письменник-графоман, не знав нічого, однак про КДБ він, зрозуміло, знав усе. Тому, зрозуміло, ніяких кулуарів німецьких спецслужб у серіалі показано не було – але його автори точно відтворили звичаї радянських чекістів.

Читайте також: Эйдман: Существует только два варианта развития событий в России

Для мене серіал Тетяни Ліознової був вироком радянському режиму саме тому. Протягом дванадцяти вечорів він показував те, що я й так чудово знав: що нацизм і комунізм це одне й те саме, що серійний вбивця та маніяк може бути чарівним та душевним, що люди, які відповідають за мільйони життів своїх співвітчизників, можуть бути безвідповідальними та жорстокими ідіотами. Але виявилось, що я не дивився цей фільм очима новобранця КДБ Володі Путіна.

Для Путіна та таких як він "Сімнадцять миттєвостей" були не вироком комунізму, а реабілітацією нацизму. Власне, до 70-х років минулого століття більшість представників партійного апарату та КДБ у Російській Федерації вже були за поглядами відвертими нацистами, але приховували це самі від себе, бо нацизм у радянській пропаганді та кінематографі виглядав грубою та жорстокою карикатурою. "Сімнадцять миттєвостей" показали майбутнім господарям Росії "нацизм із людським обличчям". І цей кінематографічний "нацизм із людським обличчям" сподобався їм значно більше, ніж "соціалізм із людським обличчям", у який вони вже не вірили. І це, звичайно, був "дуже красивий" нацизм з номенклатурної точки зору – стильні мундири, заміські особняки, претензійні розмови, вишукані апаратні інтриги, відточене вербування, повна байдужість до людського життя (веселий розвідник бригадефюрер СС Шелленберг помічає веснянки на обличчі ад’ютанта тільки після страти, чудово). Саме у такому неймовірному світі всі ці закомплексовані сірі люди й хотіли жити – радянський колгосп із казенними дачами їх уже не влаштовував.

Читайте також: Кочетков: Наши тайные агенты в недоимперии

У тому, що вони, шанувальники цього кінематографічного нацизму, одночасно називають нацистами всіх нас, немає нічого парадоксального. Радянська людина звикла називати "фашистами" тих, хто їй не подобається, приблизно так само, як записний антисеміт називає кожного свого опонента євреєм – і, зрозуміло, його не цікавить справжнє етнічне походження того, кого він хоче образити. Так і тут. Українці "нацисти" не тому, що сповідують конкретну ідеологію, про деталі якої середньостатистичний росіянин не дуже обізнаний. Українці нацисти просто тому, що вони не подобаються кремлівському фюреру. А сам фюрер одержимий нацистською ідеологією, але називає її "духовністю" чи "русскім міром". І так, у юності він явно уявляв себе Штірліцем, а з роками зрозумів, що краще бути Гіммлером чи Гітлером – і старанно копіює кінематографічні образи своїх кумирів.

І, до речі, ви, звичайно, вже забули, чим займався Штірліц у тому серіалі. А він тим часом виконував важливе завдання Центру – зірвати можливі переговори західних союзників і гітлерівців, метою яких було раніше закінчити війну і зупинити Червону Армію, тобто не дати Сталіну стати володарем половини Європи. Тож це був фільм зовсім не про Другу Світову війну, а про реальність Радянської імперії, у якій жили глядачі фільму – і в яку його шанувальник Володимир Путін хоче знову нас усіх занурити", – пише Віталій Портников.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube